Розділ «1922»

— Гадаю, я міг би знайти собі місце механіка. Легковики й вантажівки, але здебільшого сільськогосподарська машинерія.

Якщо я можу підтримувати в робочому стані цей старий «Фармолл»[6]... — я скинув рукою в бік темного силуету трактора що стояв біля корівника, — то й будь-що змушу працювати.

— Це Генрі тебе намовив.

— Він переконав мене, що краще скористатися можливістю стати щасливим у місті, аніж залишитися тут самому серед зубожіння, що безумовно очікує на мене.

— Хлопець виявляє здоровий глузд, і дорослий чоловік дослухається! Нарешті дочекалися! Алілуя!

Вона осушила склянку і простягнула її по добавку. Вхопивши мене за руку, вона прихилилася так близько, що я дочув кислий запах винограду в її віддиху.

— Вілфе, цієї ночі ти можеш отримати й те, що тобі найбільше подобається, — торкнулася вона тепер уже пурпуровим язиком собі середини верхньої губи. — Оте непристойне.

— Смакую наперед, — відповів я.

Якщо все йтиме по-моєму, цієї ночі дещо значно непристойніше мусить трапитись у ліжку, яке ми ділили з нею впродовж 15 років.

— Давай пок’ичемо Генрі, — мовила вона, починаючи вже ковтати слова. — Я бажаю поздоровити його з тим, що йому врешті розвиднилося.

(Чи я згадував про те, що дієслово дякувати було цілком відсутнє у вокабулярі моєї дружини? Напевне, ні. Мабуть, тепер це взагалі зайве робити.) Її очі спалахнули від якоїсь нової думки.

— Ми наллємо йому склянку вина! Він уже достатньо дорослий!

Вона стусонула мене ліктем, як це роблять оті перестарілі чоловіки, що їх можна побачити на лавах обабіч ґанку суду, котрі сидять там і розповідають один одному брудні анекдоти.

— Якщо в нього трохи розв’яжеться язик, ми навіть дізнаємося, чи не дарма витрачав він свій час з Шеннон Коттері...мала хвойда, хоча волосся має гарне, тут ніде правди діти.

— Випий спершу ще склянку вина, — промовив Підступник.

Вона випила ще дві, таким чином покінчивши з пляшкою. (Першою.) На той час вона вже співала «Авалон»[7] найкращим зі своїх фіглярських голосів, підкочуючи очі своїм найефектнішим фіглярським манером. Це було боляче бачити, а ще б о лючіше чути.

Я пішов до кухні по нову пляшку вина і вирішив, що вже й справді час покликати Генрі. Хоча, як уже було сказано, великих надій я не мав. Я міг зробити все, лише якщо він виступить моїм добровільним співучасником, але в глибині душі я вважав що він збентежиться, щойно спливе час балачок і настане час діяти. Ну, якщо й так, тоді ми просто покладемо її до ліжка.

Вранці я їй скажу, що передумав продавати мою отчу ферму.

Прийшов Генрі й ніщо в його блідому, скорбному обличчі не спонукувало до надії на успіх.

— Татуню, — шепнув він, — гадаю, я не зможу. Це ж мама.