Розділ «1922»

— Як ти можеш таке казати, коли бачиш Рай навкруг нас? А вона ж воліє прогнати нас звідси точно так само, як янгол з палаючим мечем прогнав колись Адама й Єву з їхнього саду.

Він вдивлявся у мене, занепокоєний. Сумний. Мені ненависно було морочити власного сина у такий спосіб, але в глибині душі я вірив тоді й продовжую вірити в це по тепер, що не я наробив йому всього того, але вона.

— І ще подумай, — продовжив я, — якщо вона поїде в Омаху, вона ще глибше закопається у Прірву-Пресподницю. Якщо вона забере тебе з собою, ти станеш міським хлопцем...

— Ніколи не стану! — він вигукнув це так голосно, що аж ворони на огорожі змахнули крилами і, здійнявшись, майнули вихором вгору, у синє небо, немов шматки копіювального паперу.

— Ти юний, отже, станеш, — сказав я. — Ти забудеш все оце... навчишся жити по-міському... і почнеш викопувати собі власну яму.

Якби він мені закинув, що вбивці не мають надії на возз’єднання зі своїми жертвами на Небесах, мене б це могло загнати в кут. Проте або його теологія не простягалася аж так далеко або він не бажав міркувати про такі речі. А й чи існує Пекло, чи ми створюємо його самотужки тут, на землі? Думаючи про перебуті вісім років мого життя, я схиляюся до останнього.

— Як? — спитав він. — Коли?

Я йому розповів.

— І ми зможемо після всього жити тут?

Я сказав, що так, зможемо.

— А їй не буде боляче?

— Ні, — запевнив я. — Все відбудеться швидко.

Здавалося, його це задовольнило. Та все одно нічого могло не відбутися, якби не сама Арлетт.

Ми домовилися зробити це в якусь із суботніх ночей у середині місяця червня, котрий був тоді так само гарним, як і всі, які я пам’ятаю. Літніми вечорами Арлетт іноді випивала склянку вина — хоча рідко більше. На це існувала поважна причина. Вона належала до тих людей, котрі ніколи не вип’ють дві склянки без того, щоб далі не випити четверту, а тоді й шосту, а потім і цілу пляшку. А тоді й іще пляшку, якщо та є.

— Я мушу бути дуже обережною, Вілфе. Мені це надто сильно подобається. На моє щастя, я маю сильну волю.

Того вечора ми сиділи на ґанку, дивлячись, як над полями завмирає останнє світло, слухаючи дрімотливе ріііііі цвіркунів. Генрі перебував у своїй кімнаті. Він майже не торкнувся вечері, а коли ми з Арлетт усілися на ґанку в наші крісла-гойдалки з подушками на сидіннях, відповідно позначеними літерами МА і ТА, мені здалося, ніби я чую звіддаля щось схоже на звуки блювання. Пам’ятаю, я подумав, що, коли надійде час, він нездатен буде зважитись піти до кінця. Його мати прокинеться наступного ранку в поганому гуморі, з «похміллям» і без знаття, як близько вона була від того, щоб ніколи більше не побачити чергового світанку в Небрасці. Одначе я почав діяти за планом. Бо я був якимсь таким, як оті російські ляльки, що вкладаються одна в одну? Можливо. Можливо кожна людина є такою. Усередині мене перебував Підступник, але всередині Підступника сидів сповнений надій Уповальник.Той парубок помер десь між 1922 і 1930 роками. Підступник, зробивши свою шкоду, зник. А без його схем і амбіцій життя перетворилося на порожнечу.

На ґанок я прихопив із собою пляшку, проте, коли я спробував наповнити її порожню склянку, вона прикрила її долонею.

— Тобі нема потреби робити мене п’яною, щоб отримати те чого ти бажаєш. Я теж того хочу. Мені аж свербить.

Вона розсунула ноги й поклала руку собі на промежину, показуючи, де їй свербить. Усередині неї перебувала Соромітниця — можливо, навіть Хвойда — і вино завжди її вивільнювало.

— Та випий все одно ще склянку, — промовив я. — Маємо дещо відсвяткувати.