Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.

— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.

— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.

— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?

— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.

Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.

— А як ти його вчила, по букварю?

— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.

Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:

— Мені дав її ваш дідусь Фінч.

— Хіба ти з «Пристані»? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.

— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між «Пристанню» і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.

— А що це була за книга, Кел? — запитала я.

— «Коментарі» Блекстоуна.

Джем був приголомшений.

— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?

— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...

— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.

— Хто це «всі інші»?

— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...