Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.

— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.

— Глузуєте з мене.

Суддя Тейлор втрутився:

— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?

Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:

— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!

Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.

— У містера Фінча просто така звичка,— пояснював суддя.— Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.

Суддя відкинувся на спинку крісла.

— Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.

Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав «мем» або «міс Мейєла», коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.

— Отже, ви кажете, вам дев’ятнадцять років,— почав знову Аттікус.— Скільки у вас братів, сестер?

Він підійшов ближче до свідка.

— Семеро,— сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?

— Ви найстарша?

— Так.

— Мати давно померла?

— Не знаю... давно.

— В школу ви ходили коли-небудь?