Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— В залі жодного вільного місця. Але якщо хочете, можете пройти зі мною на галерею.

— Звичайно, хочемо! — сказав Джем.

Зрадівши, ми помчали попереду священика вгору по східцях і опинилися на тому поверсі, де був зал засідань, потім пішли ще вище і зупинилися біля дверей, що вели на галерею. Трохи захекавшись, підійшов преподобний Сайкс і обережно повів нас через натовп негрів на передній край галереї. Четверо негрів підвелися, звільнивши чотири місця в першому ряду.

Галерея для негрів у залі засідань тяглася вздовж трьох стін і скидалася на велику веранду, з неї нам було все чудово видно.

Присяжні сиділи ліворуч, під високими вікнами. Засмаглі, худорляві, всі вони, певно, були фермери, і це природно, серед присяжних городян майже немає: або їхні кандидатури відхиляють, або вони самі просять, щоб їх звільнили. Двоє присяжних трохи скидалися на причепурених Канінгемів. Вони сиділи прямо і уважно слухали.

Окружний прокурор і ще якийсь чоловік, Аттікус і Том Робінсон сиділи за столиками спиною до нас. Перед прокурором на столику лежала книга в коричневих палітурках і якісь жовті папірці; на столику Аттікуса не було нічого.

За бар’єром, що відділяв суд від публіки, на шкіряних стільцях сиділи свідки, теж спиною до нас.

Суддя Тейлор сидів на своєму місці на підвищенні, схожий на стару сонну акулу, а трохи нижче перед ним сиділа його риба-лоцман і щось швидко писала. Зовні суддя Тейлор нічим не відрізнявся від інших суддів, яких мені доводилося бачити: добродушний, сивий, червонощокий. Цікаво, що поводився він під час судових засідань досить своєрідно: міг покласти ноги на стіл або чистити нігті складаним ножем. Під час нескінченних дебатів сторін, особливо після обіду, суддя Тейлор, здавалося, дрімає, але він переконливо довів, що таке підозріння безпідставне. Якось адвокат вирішив розбудити його і навмисне зштовхнув із столу на підлогу цілий стіс книг. Не розплющуючи очей, суддя Тейлор пробуркотів:

— Містер Уїтлі, зробіть так ще раз, і ваша незграбність обійдеться вам у сто доларів.

Суддя добре знав свою справу, і тільки на перший погляд могло видатися, що він неуважний, насправді ж будь-який судовий процес впевнено тримав у своїх руках. Один тільки раз суддя Тейлор під час засідання попав у безвихідь, і заплутали його Канінгеми. В Старому Саремі, цій вотчині Канінгемів, оселилися колись дві різні сім’ї, але, як на гріх, прізвища у них були однакові. Канінгеми і Конінгеми одружувалися, виходили заміж, і поступово прізвища так переплуталися, що важко було сказати, де хто, та, зрештою, це нікого й не цікавило, аж поки один Канінгем не посварився з якимсь Конінгемом за ділянку землі і не передав справу до суду. В суді Джімс Канінгем доводив, що його мати скрізь на документах підписувалася Канінгем, а насправді вона Конінгем. Просто жінка була малописьменна, писала невпевнено, читала мало, сяде, бувало, ввечері на веранді і дивиться у далечінь. Дев’ять годин підряд суддя Тейлор вислухував дивні і заплутані показання мешканців Старого Сарема і несподівано оголосив: слухання справи припиняється. Коли його запитали, на якій підставі, він відповів, нібито за згодою обох сторін, і додав, що обидві сторони, на його думку, задоволені, сказавши один одному все на людях. Справді, вони були задоволені. Саме цього вони передусім і домагалися.

Суддя Тейлор мав іще одну дивну звичку. В залі засідань він дозволяв курити, хоч сам ніколи не курив, проте іноді, коли щастило, можна було побачити, як він, засунувши в рот довгу незапалену сигару, повільно її жує. Поступово сигара зникала у нього в роті, а через кілька годин суддя Тейлор випльовував її як напівсуху пережовану масу. Одного разу я запитала Аттікуса, як може місіс Тейлор його цілувати; батько відповів, що вони рідко цілуються.

Підвищення для свідків містилося праворуч од судді Тейлора. Діставшись до своїх місць на галереї, ми побачили, що містер Гек Тейт уже там.

РОЗДІЛ XVII

— Джем, глянь, то не Юели сидять? — запитала я.

— Тс-с-с,— сказав Джем,— містер Гек Тейт дає свідчення.

Містер Тейт причепурився з такої нагоди. На ньому був звичайний костюм, і він був такий же, як усі інші люди: ні високих чобіт, ні шкіряної куртки, ні пояса з патронами. З цієї хвилини я його вже не боялася. Трохи подавшись уперед, він сидів у кріслі для свідків, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора, містера Джілмера, ми майже не знали. Він був з Ебботсвіла, і ми бачили його тільки під час судових засідань, та й то дуже рідко, бо ні мене, ні Джема суд не цікавив. Містер Джілмер був лисий, завжди чисто виголений, йому можна було дати і сорок років, і всі шістдесят. Хоч він стояв до нас спиною, ми знали, що він косоокий і вміло користувався цим: ніби й не дивиться на людину, а насправді ж пронизує її поглядом. Присяжні і свідки боялися його як вогню. Їм здавалося, що він очей з них не зводить, а тому і ті й ті слухали уважно.

— ...своїми словами, містер Тейт,— сказав містер Джілмер.

— Отже,— промовив містер Тейт до своїх колін і торкнувся рукою окулярів,— мене покликали...

— Поверніться до присяжних, містер Тейт. Дякую. Хто саме вас покликав?