Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Все, що наказував Аттікус, ми звикли виконувати негайно, хоч і не завжди охоче. А тепер Джем стояв, і видно було, що він нікуди не збирається йти.

— Іди додому, я сказав.

Джем похитав головою. Аттікус уперся кулаками в боки, Джем зробив те саме. Так вони й стояли один проти одного, зовсім різні: Джем успадкував від матері каштанове волосся, карі очі, овал обличчя, вуха щільно прилягали до голови; у батька волосся було чорне з сивиною, риси обличчя — прямі. І все-таки вони чимось схожі. Можливо, небажанням поступитися.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джем похитав головою.

— Я йому швидко покажу дорогу,— втрутився якийсь здоровань і, схопивши Джема за комір, турнув так, що той ледве втримався на ногах.

— Не чіпай його!

Я налетіла на чоловіка і вдарила його ногою. Я була боса і здивувалася, коли здоровань скривився від болю і відступив. Я хотіла вдарити нижче коліна, а вцілила трохи вище.

— Облиш, Всевидько,— Аттікус обняв мене за плече.— Не треба кидатися на людей. Помовч,— сказав він, коли я стала виправдуватися.

— Хай не чіпають Джема,— сказала я.

— Коротше, містер Фінч, зробіть так, щоб їх тут не було,— заревів котрийсь із чоловіків.— Даю вам на це п’ятнадцять секунд.

Аттікус стояв серед цього незвичайного натовпу і вмовляв Джема послухатися. Він погрожував, просив, нарешті сказав:

— Прошу тебе, Джем, одведи їх додому.

Але Джем уперто відповідав:

— Не піду.

Мені вже почало набридати все це, але я відчувала: якщо Джем, знаючи, чим може скінчитися для нього така перепалка з батьком, усе-таки стоїть на своєму, то, певно, у нього є для цього підстави. Я стала оглядатися навкруги. Стояла тепла літня ніч, але майже всі ці чоловіки були одягнені в комбінезони і грубі бавовняні сорочки, застебнуті до самого коміра. Мерзляки якісь, подумала я, бо й рукава не закачані, манжети застебнуті. Деякі були в капелюхах, натягнутих аж на вуха. Всі насуплені, напівсонні, наче не звикли вештатися по ночах. Я приглядалася до кожного обличчя — люди стояли півколом — і одного, що стояв посередині, впізнала.

— Містер Канінгем, здрастуйте!

Але мій знайомий, здавалося, не чув мене.

— Здрастуйте, містер Канінгем. Як ваші справи з відчуженням?

Я добре знала справи містера Канінгема. Аттікус колись розповів мені про це докладно. Здоровило заблимав очима і засунув великі пальці під шлейки комбінезона. Він почував себе ніяково: кашлянув, потім одвернувся. Моє дружне привітання лишилося без відповіді.