Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.

— Насильство, бійка, втікачі,— почули ми глузливий голос батька.— Цікаво, чого можна ждати за годину...

Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті — вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.

Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.

— Посунься, Всевидько.

— Він думав, що не можна не сказати,— промимрила я сонно.— Ти не сердься на нього.

Діл заліз у ліжко.

— А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?

Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.

— Нащо тобі було це робити?

Діл не відповів.

— Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?

— Ні...

— Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?

— Він тільки обіцяв. Ми й не починали.

Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.

— Не треба було тікати. У дорослих це часто буває — обіцяють і не роблять.

— Ні, я втік не через те. Розумієш, він... вони... ніякої уваги на мене...

Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?

— Як це?