Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Хтось замазав наше дупло цементом.

— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.

Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.

— Ще не проходив...— мовив він.

На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.

— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.

— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.

— Містер Редлі,— звернувся Джем.

Містер Редлі зупинився.

— Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?

— Я. Я запломбував його.

— А нащо ви це зробили, сер?

— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.

До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.

Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:

— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.

— Яке дерево, сину?

— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.

— Бачу. А що?

— Воно помирає?