Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Мені і Джемові дозволяли бігати на подвір'ї міс Моді, при умові, що ми не підходитимемо до азалій, проте наші стосунки з нею були не зовсім визначені. До того, як Джем і Діл почали сторонитися мене, вона була для мене просто сусідка — не більше, хіба що трохи добріша за інших.

За нашою мовчазною угодою з міс Моді ми могли гратися на галявині, їсти виноград, не вилазячи на підпірки, вільно бігати по великій ділянці за будинком; умови настільки великодушні, що ми навіть рідко розмовляли з нею — боялися порушити хитку рівновагу стосунків, але Джем і Діл своєю поведінкою зблизили мене з нею.

Міс Моді ненавиділа свій дім, і проведений у ньому час вона вважала втраченим. Міс Моді була вдова, до того ж жінка-хамелеон: коли працювала в саду, то надівала старий бриль і чоловічий комбінезон, а коли, прийнявши о п'ятій вечора ванну, виходила на веранду, то вже була королева вулиці — красива, гарно вбрана, велична. Вона милувалася всім, що росте на землі, навіть бур'яном. Проте був один виняток. Коли вона знаходила у своєму дворі подорожник, починалася друга битва на Марні: міс Моді бігла до нього з бляшанкою і поливала коріння якоюсь отрутою, такою згубною, що якби ми не трималися осторонь, то й нас спіткала б доля подорожника.

— А чому б його просто не вирвати? — запитала я, побачивши, як міс Моді наступає на стеблинку завбільшки дюймів три.

— Вирвати, кажеш? Просто вирвати? — Жінка підняла знівечену стеблинку і провела по ній великим пальцем. З неї посипалися малесенькі зернятка.— Бачиш? Один такий паросток може спустошити весь город. Восени зернята підсохнуть, і вітер рознесе їх по всьому округу.— Вираз обличчя у міс Моді був такий, ніби йшлося принаймні про єгипетську чуму.

Розмовляла міс Моді жваво і рішуче — манера, не властива жителям Мейкомба. Кожного з нас вона називала повним іменем; коли всміхалась, у неї з обох боків блищали два золотих зуби. Якось я замилувалася ними і сказала, що, може, коли-небудь і в мене будуть такі. На це міс Моді відповіла:

— Подивися! — І, цмокнувши язиком, вийняла вставну щелепу. Такий щирий вияв довіри скріпив нашу дружбу.

Доброта міс Моді поширювалась і на Джема та Діла в ті хвилини, коли вони відривались од своїх таємничих справ; ми пожинали плоди невідомого нам раніше таланту міс Моді. Ніхто в околиці не міг спекти смачніших пиріжків, ніж вона. Відтоді, як між нами встановилися відносини цілковитої довіри, вона щоразу випікала один великий пиріг і три маленькі, а потім кликала нас через вулицю:

— Джем Фінч, Всевидько Фінч, Чарлз Бейкер Гарріс, ходіть-но сюди!

Ми не затримувались і діставали щедру винагороду.

Влітку тихі вечірні сутінки тривають довго. Часто, бувало, ми з міс Моді сиділи мовчки у неї на ґанку й дивилися, як заходить сонце і небо стає спочатку жовтим, а потім рожевим, як поблизу низько пролітають ластівки і зникають десь за дахом школи.

— Як ви думаєте, міс Моді, Страхолюд Редлі ще живий? — запитала я одного такого вечора.

— Його звуть Артур, і він живий,— відповіла міс Моді, повільно погойдуючись у великому дубовому кріслі.— Відчуваєш, як пахне сьогодні мімоза? Божественний запах.

— Еге ж. А звідки ви знаєте?

— Що саме, дитино?

— Що Стр... містер Редлі живий?

— Яке сумне запитання! Це, певно, тому, що сумна тема. Я знаю, що він живий, Джін Луїзо, бо не бачила, щоб його виносили з дому.

— А може, він помер і його запхали у димохід.

— Звідки ти це взяла?

— Джем сказав.