Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

— Чи розуміє він, що, якщо право власності перейде до нас і якщо ми це однозначно доведемо до відома діна Андоліні — його боса, чоловіка на ім’я Балазар…

— Мені знайоме це ім’я, — сухо зазначив Діпно. — Воно час від часу з’являється в газетах.

— Що цей Балазар дасть спокій твоєму другові? Що в такому разі його змусять зрозуміти, що твій друг більше не може продати цієї ділянки і що будь-яка спроба помститися сею Тауеру коштуватиме самому Балазарові дуже дорого?

Діпно чекав, схрестивши руки на своїх запалих грудях. На Роланда він дивився з якимсь тривожним захватом.

— Коротше кажучи, якщо твій друг Кельвін Тауер продасть нам ділянку, всі його негаразди скінчаться. Ти вважаєш, він розуміє це в глибині свого серця?

— Так, — сказав Діпно. — Все лише через те, що… через його збочене небажання розлучатися з власністю.

— Складай документ, — сказав Роланд. — Об’єкт, порожня ділянка землі на розі тих двох вулиць. Продавець — Тауер. Покупці — ми.

— Покупець — корпорація «Тет», — уточнив Едді.

Діпно похитав головою.

— Я можу скласти папір, але ви не переконаєте його продати ділянку. Хіба що, маєте вільний тиждень і вам не огидно буде попрасувати розжареною праскою йому ступні. Або й яйця.

Едді щось помурмотів собі під ніс. Діпно перепитав, що той хотів сказати. Едді йому нічого не відповів. Промурмотів же він: «Звучить гарно».

— Ми його переконаємо, — сказав Роланд.

— Я не був би таким самовпевненим на вашому місці, друже мій.

— Ми його переконаємо, — повторив Роланд. Промовив він це вкрай сухим тоном.

Надворі якийсь крихітний безликий автомобіль (якщо інші взагалі можна найняти у компанії «Герц», подумав Едді) заїхав на алею й зупинився.

— Прикуси язика, прикуси язика, — повторював сам собі Едді, але щойно Кельвін Тауер вискочив з кабіни (на незнайому машину у дворі він лише скинув оком), Едді відчув, як в нього починають палати скроні. Він стиснув кулаки і, коли нігті уп’ялися в шкіру долонь, сприйняв біль з гіркою усмішкою.

Тауер відкрив багажник орендованого «шеві» і витяг звідти велику сумку. «Свіжий улов», — подумав Едді. Тауер кинув короткий погляд у південному напрямку, де курився в небо дим, знизав плечима і повернувся до кабіни.

«Авжеж, — подумав Едді. — Авжеж, чортів сину, хай щось там собі горить, тебе це не обходить». Незважаючи на біль у пораненій руці, Едді стиснув кулаки ще міцніше, ще глибше вганяючи нігті собі в долоні.

«Ти не повинен його вбивати, — промовила Сюзанна. — Ти ж це розумієш, хіба ні?»

А чи він це розумів? А якщо навіть так, чи міг дослухатися голосу Сюзі? Будь-чийого тверезого голосу, врешті-решт? Він сам того не знав. Бо знав лише те, що Сюзанна пропала, що спину її осідлала мавпа на ім’я Мія, що її поглинула утроба майбутнього. Натомість Тауер був тут. У цьому є свій сенс. Десь Едді читав, що в атомній війні напевне мусять вижити лише таргани.