Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

І так — схоже, дивам не буде кінця — Діпно вирушив до них.

П'ЯТЬ

Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.

Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», — пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…

— Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? — спитав Едді.

Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей — особливо у місті Лад, — котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.

— Аароне, — перепитав Едді. — Так що ви хотіли цим сказати?

— Я вас почув, — відповів той трохи роздратовано. — На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?

Едді з Роландом кивнули разом.

— Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.

«Кел, Калья, Каллаген», — подумав Едді й зітхнув.

— Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. — Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: — Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, — оголосив він. — 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик — ви… — Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. — Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», — так він казав.

Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.

— Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. — Знову його палець націлився на Едді. — Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».

Діпно втупився в них очима, що ховалися під кошлатими бровами, а тоді вмочив у цукор полуницю й відкусив половину.

— Ви ж саме таким чином нас знайшли, через агентку?

— Ні, — сказав Едді. — Через місцевого чоловіка. Він привів нас прямо сюди, до вас, Аароне.

Діпно відкинувся на спинку стільця.

— Овва!

— Авжеж, побідкайтесь, — уколов його Едді. — Отже, ви повернулися до будинку, а Кел вирушив собі скуповувати нові книжки, замість того щоб сидіти тут і читати якусь зі старих. Правильно?