Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.

— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.

— Атож, — сказав Каллем. — Але ж хіба він лише роздивлявся. — Його сині, як у Роланда, очі сяяли. — Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох — коштовність для мене» — це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.

Едді приклав долоню собі до лоба й застогнав. Це він, авжеж, це саме Кельвін Тауер у всій його неповторній красі. Чим він думав? Гадав, що як опинився північніше Бостона, то вже й у безпеці?

— Можеш пояснити нам, як його знайти? — спитав Роланд.

— О, я можу й краще. Я можу відвезти вас прямо туди, де вони мешкають.

Роланд перекидав м’ячик з руки в руку. Але враз перестав і похитав головою.

— Ні. Ти вирушиш в іншому напрямку.

— Куди?

— Куди завгодно, де ти будеш у безпеці, — сказав Роланд. — Куди саме, я не хочу знати. Ні я, ні він.

— Їй-богу. Не скажу, ніби мені не подобається.

— Це не має значення. Час спливає, — підсумував Роланд, а тоді: — Ти маєш картомобіль?

Каллем на мить остовпів, та враз усміхнувся.

— Атож, маю я і картомобіль, і вантажомобіль. Запакований на всі сто.

Останнє слово в нього прозвучало як стооо.

— Тоді одним ти поїдеш поперед нас туди, де на Діміті-роуд живе Тауер, а Едді… — Роланд на мить зупинився. — Едді, ти ще не забув, як кермувати?

— Роланде, ти мене ображаєш.

Роланд ніколи, навіть в найкращі свої часи, не відзначався великим почуттям гумору, тож і тепер не посміхнувся. Натомість він обернувся до їхнього янгола-рятівника — їхнього дан-тете, до якого їх привело ка.

— Тільки-но ми знайдемо Тауера, ти, Джоне, поїдеш собі далі. У будь-якому напрямку, що не буде нашим. Зроби собі відпустку, назвемо це так. Двох днів вистачить, а тоді можеш повертатися до своїх справ.

Роланд сподівався, що свої справи в Іст-Стоунгемі вони завершать ще до смерку, але боявся наврочити, тож не згадав це й словом.