Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

Йди-но сюди і зроби все сам! Чи так і будеш сраку лизати Балазарові решту свого життя?

Кулі ще рясніше полетіли крізь дим і полум’я, проте бійці в крамниці не виказували зацікавленості в тому, щоб кидатися крізь наростаючий вогонь. Й обабіч крамниці теж не з’явилося жодного.

Роланд кивнув Едді, показавши на його праву гомілку, де зяяла дірка. Едді у відповідь показав великий палець, хоча нога в нього під коліном помітно потовщала, опухла і під час рухів у нього хлюпало в чоботі. Біль перетворився на постійне ниття, що, здавалося, живе в єдинім циклі з биттям його серця. А втім, йому дуже вірилося, що кістка залишилася цілою. «Можливо, — казав він собі, — Саме тому, що мені хочеться в це вірити».

До першої сирени приєдналося ще дві чи три, і вони наближалися.

— Уперед! — верескнув Джек. Чулося, що він уже на межі істерики. — Уперед, довбані страхопуди, взяти їх!

Роланд подумав, що рештки харцизяк могли б атакувати їх дві хвилин тому, ну, може, навіть ще секунд тридцять тому, якби Андоліні очолив їх особисто. Але тепер перспективу фронтальної атаки закрито, до того ж Андоліні мусить добре розуміти, що, якщо він поведе своїх людей з обох боків крамниці, Роланд з Едді познімають їх, немов глиняних пташок у тирі під час змагання на ярмарку. Йому залишилася єдина дієва стратегія — облога або довгий обхід з флангів через ліс, але Джек Андоліні не мав часу на жоден з цих варіантів. Та й залишатися там, де є, теж було проблематично. Скажімо, тоді йому світить знайомство з місцевими полісменами або з пожежниками, якщо вони з’являться першими.

Роланд смикнув до себе Джона, щоб тихо йому прошепотіти:

— Нам треба зараз же звідси вшитися. Можете нам допомогти?

— О, авжеж, гадаю, так.

Вітер перемінився. Повіяло протягом крізь розбиті передні вітрини універсаму, тим місцем, де ще недавно стояла задня стіна, і крізь задні двері. Дим від дизельного пального стелився чорний, маслянистий. Джон закашлявся, відганяючи його.

— Ходімо за мною. Та швидше ворушімо ногами.

Джон поспішно рушив засміченим заднім майданчиком крамниці, переступив через розламаний ящик, прослизнув між поіржавілою сміттєспалювальною піччю та купою ще іржавіших деталей якоїсь машини. На найбільшій був напис, який Роланд уже зустрічав у своїх мандрах: JOHN DEERE.

Роланд з Едді йшли задом наперед, прикриваючи Джонові спину, кидаючи короткі погляди собі через плече, щоб не перечепитися об щось. Роланд ще не зовсім втратив надію на те, що Андоліні зробить останній ривок і він зможе його вбити, як одного разу вже був зробив це. На березі Західного моря це було — аж ось він знову вигулькнув, і не просто повернувся, а на десять років молодшим.

«Тоді як я, — подумав Роланд, — почуваюся щонайменше на тисячу років старішим».

Проте це не зовсім було правдою. Так, він зараз страждав — нарешті — від хвороб, на які природно мусить очікувати літня людина. Але він знову мав ка-тет, який мусить захищати, і не просто такий собі ка-тет, а складений зі стрільців, і вони надавали такої свіжості його життю, на яку він ніколи й сподіватися не міг. Знову для нього це щось значило, не сама тільки Темна вежа, а все оце. Отже йому хотілося, щоб Андоліні показався. Він мав надію, що, якщо вбити Андоліні в цьому світі, той так і залишиться мертвим. Бо цей світ був інакшим. У ньому присутня якась вібрація, якої нема в інших світах, навіть у його власному. Він відчував її кожним своїм нервом і кісточкою. Роланд подивився вгору й побачив саме те, на що очікував: хмари пливли вервечкою. Поза межею безплідного ґрунту стежина вела до лісу, її початок було позначено парою величеньких гранітних брил. І тут стрілець побачив тіні у формі «риб’ячих хребців», вони були хоч і нечіткі, та все ж вказували в одному напрямку. Щоб їх побачити, треба було придивитися, але раз побачивши, їх уже ні з чим не сплутаєш. Як і в тій версії Нью-Йорка, де вони знайшли порожній мішок на пустищі й Сюзанна побачила бродячих мертвяків, цей світ був справжнім, тим, де час завжди біжить в одному напрямку. Можливо, їм вдасться, якщо вони знайдуть двері, перескочити в майбутнє, як це, на його переконання, зробили Джейк і Каллаген (бо Роланд теж пам’ятав той вірш на паркані і тепер його зрозумів, принаймні його частину), але тут їм ніколи не повернутися в минуле. Це був реальний світ, той світ, де рахунок на кинутих костях залишається назавжди, світ найближчий до Темної вежі. І вони все ще перебували на Шляху Променя.

Джон вивів їх на стежку до лісу і повів нею швидко, подалі від стовпів густого темного диму і виття сирен, що неухильно наближалося.

ЧОТИРИ

Вони не пройшли й чверті милі, як Едді побачив між деревами сині полиски. Стежка була слизькою від опалих соснових голок, а коли вони дійшли до фінального спуску — того, що вів униз, до довгого вузького захопливо гарного озера, — Едді побачив, що хтось побудував тут березові поручні. А потім коротку гатку, що видавалася у воду. До гатки було прив’язано моторного човна.

— Це мій, — сказав Джон. — Я на нім приплив по закупи і трохи собі щось з’їсти. Не чекав ні на який клопіт.

— А натомість отримав, — промовив Едді.