Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

Раптом руку Едді немов проштрикнуло розпеченою циганською голкою, він аж скрикнув від несподіваного болю. За мить ще одна встромилася йому в литку. В гомілці лівої ноги вибухнув вже серйозніший біль, і знову він скрикнув.

— Едді! — ризикнув озирнутися Роланд. — Ти як там…

— Добре, гайда, гайда!

Тепер перед ними була задня стіна з дешевого гіпсокартону з трьома дверми. На одних було написано МАЛЬЧУКИ, на других — ДЄВУЧКИ, на третіх — ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ.

— ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ! — гукнув Едді. Він кинув погляд униз і побачив у себе на джинсах, дюйми за три нижче коліна, спливаючу кров’ю діру. Куля не роздробила коліно, це вже добре, але ж, мамуню, як же воно боляче, щоб їх чорти забрали.

Над головою вибухнув плафон. Злива скла посипалась Едді на голову і плечі.

— Я застрахований, але бозна, чи компанія покриватиме збитки від такого, — промовив Чіп своїм цілком розважливим тоном. Він знову витер кров собі з обличчя і змахнув її з пальців на підлогу, де тут же розпливлася пляма Роршаха. Навкруг них дзижчали кулі. Едді побачив, як одна зачепила комір Чіпа. Десь позаду них Джек Андоліні — старий друзяка Подвійний Виродок — верещав італійською. Чомусь Едді не вірилося, щоб той подавав команду відступати.

Роланд з покупцем у фланелевій сорочці заскочили в приміщення з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Слідом, п’яний від адреналінової накачки, рушив Едді, потягнувши за собою Чіпа. Вони потрапили в комору, до того ж чималенького розміру. Едді почув запахи різних крупів, чогось м’ятного, але все забивав дух кави.

Тепер перед вів містер Фланелева Сорочка. Роланд швидко слідував за ним центральним проходом, серед високо заставлених консервними бляшанками піддонів. Едді доблесно шкутильгав услід, так і тягнучи крамаря. У друзяки Чіпа витекло вже багато крові з рани на скроні, й Едді очікував, що той ось-ось знепритомніє, проте Чіп на диво тримався… скажімо так, козирем. Він якраз питався в Едді, що трапилося з Рут і її сестрою. Якщо він мав на увазі тих двох жінок у крамниці (напевне ж, їх), Едді сподівався, що Чіпу самому раптом не пригадається все, що там трапилося.

У кінці приміщення були ще одні двері. Містер Фланелева Сорочка їх відчинив і вже мало не зробив крок надвір. Але Роланд смикнув його назад за сорочку, тоді вийшов сам, пригинаючись. Едді поставив Чіпа поряд з містером Фланелевою Сорочкою, а сам став перед ними. Позаду них цмокали кулі, впускаючи крізь двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ злякані промінчики денного світла.

— Едді! — гаркнув Роланд. — За мною!

Едді, шкутильгнувши, ступив надвір. Там, за завантажувальною естакадою, тягнулося близько акра огидно збитої землі. Праворуч від естакади безладно скупчилися старі бочки, а ліворуч стояла пара сміттєвих контейнерів, хоча, як здалося Едді, ніхто особливо не переймався тим, щоб звалювати сміття саме до них. Височіло там також кілька куп пивних бляшанок, куп достатньо великих, щоб вважатися археологічними сміттєзвалищами. «Цей задній ганок не годиться для відпочинку після трудового дня в крамниці», — подумав Едді.

Роланд показував револьвером на ще одну бензоколонку, ця була іржавішою, старішою за ті, що стояли перед фасадом. На ній було єдине слово «Дизельне». Роланд спитав:

— Це означає пальне? Пальне чи ні?

— Авжеж, — відповів Едді. — Скажи, Чіпе, дизельна колонка працює?

— Працює, працює, — промовив Чіп байдужим тоном. — Багацько хлопців тут заправляються.

— Я можу її ввімкнути, містере, — озвався Фланелева Сорочка. — Взагалі, краще мені це зробити, вона норовлива. Ви з вашим приятелем можете мене прикрити?

— Так, — сказав Роланд. — Заливай сюди, — і кивнув великим пальцем на комору.

— Та ні! — озвався злякано Чіп.

Скільки минуло часу? Едді сказати цього не міг, точно — не міг. Він був упевнений тільки в тому, що має зараз таку ясність світосприйняття, яку до того мав лише раз: ставлячи загадки Блейнові Моно. Це відчуття притлумило своєю яскравістю решту, навіть біль у його нозі, де куля могла розщепити, або й ні, велику гомілкову кістку. Він ясно відчував, як огидно тхне на цьому задньому дворі — гнилим м’ясом, пліснявою, дріжджовими запахами тисяч викинутих пивних упаковок, запахами лінощів — і які божественно солодкі запахи долітають від соснового лісу, що починався одразу ж за периметром цього брудного придорожнього універсаму. Десь віддалік, у піднебессі, він чув гудіння літака. Він розумів, що любить містера Фланелеву Сорочку, бо містер Фланелева Сорочка був тут, був з ними, на кілька цих хвилин пов’язаний з Роландом і Едді найміцнішими путами. А щодо часу? Ні, він не мав справжнього відчуття часу. Але не могло промайнути більше дев’яноста секунд відтоді, як Роланд розпочав їхній відступ, інакше б їх уколошкали, хоч перекидався б там той лісовоз, хоч ні.