TextBook Інші — як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.
Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.
Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.
На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.
Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.
Пульс на зап'ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.
З далечі накочувалася навала корибантів.[2]
Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.
Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.
Однак пара обернулася монолітною постаттю, напів чоловіком, напів жінкою — Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.
Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.
Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.
Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил — з затуленими хустками обличчями.
Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя — вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.
Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, — я їх зовсім не цікавив.
Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.
Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками — то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік — усім кортить потрапити перед мої очі.
Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елізабет Мак-Нілл » автора Майрінк Ґустав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ґустав Майрінк Ґолем“ на сторінці 8. Приємного читання.