Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був туди доступ!

Так, якщо відчинити залізні двері горища, — а ззовні це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, — можна пройти повз мою комірчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихід…

З-за стіни знову долинає веселий сміх, збуджує у моїй уяві невиразні спомини про інше розкішне помешкання однієї аристократичної родини, куди мене часто кликали для дрібних реставраційних робіт коштовних старожитностей.

Раптом поряд чується пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.

Залізні двері горища несамовито скриплять, а наступної миті до моєї кімнати влітає дама. З розпущеним волоссям, біла, мов стіна, у накиненій на голі плечі золотій парчевій тканині.

— Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нічого не питайте, лише заховайте мене тут!

Перш ніж я встиг щось відповісти, мої двері знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.

Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Васертрума.

…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.

Сон ще лежить на мені важкою вовняною повстю, у пам’яті залишилося викарбуване золотими літерами ім’я Пернат.

Де я вичитав це ім’я? Атанасіус Пернат?

Мені здається, так, здається, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха і здивувався тоді, що він так добре мені пасує, хоча я маю дуже неординарну форму голови.

Я зазирнув — тоді — всередину чужого капелюха і… так-так, побачив виписане на білому фетрі золотими паперовими літерами ім’я:

Я боявся, капелюх наганяв на мене жах — не знаю, чому.

Раптом забутий голос, який безнастанно допитувався, де лежить схожий на кусень сала камінь, летить у мене, мов стріла.

Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни — так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.

Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.

I

Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.

Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай Гілель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.