Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.

— Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, — мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.

Йосуа Прокоп весело підморгнув.

— О, він хоче… — кивнув він. — Напевно, хоче…

— До Лойзичека на танці… — вставив і своє слово Фрізландер.

Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару, розбиту гітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.

— Як ловко він оволодів тюряжним жаргоном, — засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.

— Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішігений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, — пояснив мені Цвак. — Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!

— Так, так, ходімо з нами, — підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. — Таке варто побачити!

Далі ми пили гарячий пунш, поринувши у власні роздуми.

Фрізландер вистругував дерев’яну ляльку-маріонетку.

— Ви нас цілком відрізали від зовнішнього світу, Йосуа, — урвав тишу Цвак. — Відколи ви зачинили вікно, ніхто й слова не вимовив…

— Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вітер ворушить неживі речі, — квапно відповів Прокоп, мовби вибачаючись за своє мовчання. — Який чудернацький вигляд мають мертві предмети, раптом урухомлені! Хіба ні? Якось бачив на безлюдній площі, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельній битві, клапті паперу, хоча я не відчував жодного подмуху вітру, бо сховався за стіною будинку. Потім клапті ніби заспокоювалися, та за мить, охоплені скаженим шалом, знову підхоплювалися і мчали в безсенсовній люті, збивалися купою у закутку між будинками, щоб наново розсіятися і врешті-решт зникнути за рогом…

Лише товста газета не встигала за ними, знавісніло билась на бруківці, ніби задихалася, хапаючи ротом повітря.

Невиразна підозра зродилася тоді в мені, що й ми, живі істоти, чимось схожі на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагнений «вітер», жене нас, куди захоче, а ми, наївні, віримо, ніби самі керуємось власною свободою волі?

А що, як життя у нас не що інше, як таємничий вихор? Вітер, про який мовиться у Біблії: Чи знаєш ти, звідкіль він приходить і куди йде? Хіба не сниться нам іноді, ніби ми поринаємо у водну глибінь і ловимо там срібних рибок? Насправді ж, то лиш холодний повів вітру торкається наших рук…

— Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? — Цвак підозріливо глянув на музиканта.

— Це історія книги Іббур надихнула його на такі роздуми. Шкода, ви запізно прийшли й не чули розповіді про неї, — мовив Фрізландер.

— Історія книги?

— Власне, історія одного дивного чоловіка, який ту книжку приніс. Пернат не знає ні його імені, ні де він мешкає, ані чого хотів. І хоча зовнішність того чоловіка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…