Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Розтривожений, я хотів запитати Харусека, розповісти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька підкосив такий жорстокий приступ кашлю, що він ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслід, як він, насилу тримаючись за стіну, побрів під дощ, кивнувши мимохідь мені на прощання.

Так, так, він казав правду. То не була гарячкова маячня, я це відчував. То був примарний дух зла, який і вдень, і вночі блукає вулицями, шукаючи свого фізичного втілення. Він витає у повітрі, непомітний для нас, та враз — то тут, то там — вселяється у якусь людську душу, а ми й не здогадуємося. І перш ніж отямимося, він уже втратив свої обриси, і все зникло…

І лише моторошні чутки про якийсь скоєний жахливий злочин доходять до нас.

Умить я збагнув глибинну сутність цих загадкових істот, що живуть навколо мене: їх безвольно несе крізь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаєм букетик нареченої.

Мені здалося, ніби навколишні будинки витріщалися на мене з підступною, нез’ясовною злобою. Ворота — роззявлені чорні пащі, з яких вирвані язики; горлянки, з яких щомиті може видертися пронизливий крик, такий пронизливий і сповнений ненависті, що жах пройме все єство.

Що ще наостанок сказав студент про лахмітника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсім самотній зі своєю жадібністю і… і… цією восковою лялькою…»

Кого він мав на увазі, кажучи про воскову ляльку?

Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими він зазвичай приголомшує, яких ніхто не розуміє, але які, зринувши згодом несподівано в пам’яті, можуть скувати жахом, як речі незвичної форми, вихоплені раптом з темряви снопом яскравого світла.

Я глибоко перевів подих, щоб заспокоїтися і струсити з себе страх, навіяний розповіддю Харусека.

Пильніше придивився до людей, що тулилися разом зі мною у підворітні. Коло мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко сміявся. Мав на собі чорний сюртук і рукавички. Він незмигно витріщався вибалушеними очима на арку підворітні в будинку навпроти.

Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало від збудження.

Мимоволі я простежив за його поглядом і помітив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудої Розіни, яка стояла по той бік провулку зі своїм вічним хтивим усміхом на устах.

Старий намагався привернути її увагу. Я бачив по ній, що вона спостерегла ті знаки, але вдавала, наче не розуміє натяку.

Нарешті старий не витримав, навшпиньки побрів через вуличку, кумедно, з ґрацією великого чорного ґумового м’яча перестрибуючи через калюжі.

Його, вочевидь, тут знали, бо звідусіль посипалися коментарі на його адресу.

Якийсь босяк позаду мене з червоним плетеним шаликом на шиї, у синьому військовому картузі, з вірґінією[3] за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумів.

Дотямив лише, що старого гладуна називали у єврейському кварталі «масоном». Таке прізвисько тут давали тим, хто упадав за малолітніми дівчатками, але, завдяки панібратським стосункам з поліцією, міг не боятися кари за це…

Розіна й старий зникли в пітьмі підворітні.

Пунш

Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.