Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Одного разу він сказав мені:

— Вони арабської породи, але нечистокровні. До того ж, у кобили нагніт. Подивись на її холку.

Мені прикро було, що він знаходить у цих коней вади. Я не знаю, що б я робив без них. Щоранку я разом з ними тікав од нестерпного болю. Мій страх і страх, що гнав цих коней, зливалися водно, роблячи нас товаришами по нещастю.

Мати бралася руками за мої скорчені коліна і, міцно заплющивши очі, щоб стримати сльози, всією своєю вагою налягала на мої ноги, аж доки вони випростувалися. Коли ноги розпрямлялися, пальці на них розчепірювались, а потім карлючились, мов пташині кігті. І коли сухожилля напинались і розтягувались, я пронизливо кричав, втупившись широко розплющеними очима в нажаханих коней над каміном. Пальці розчепірювались і карлючились в болісній судомі, а я гукав до коней:

— Ой коні, коні, коні… Ой коні, коні!..

3

До найближчої лікарні від нашого дому було миль двадцять з гаком. Батько відвіз мене туди У міцній двоколці з довгими голоблями, якою він користувався, коли привчав коней до упряжі. Він дуже пишався цією двоколкою. Голоблі й колеса її були зроблені з горішини, а на спинці сидіння батько намалював здибленого жеребця. Малюнок вийшов не дуже вдалий, і батько звичайно так пояснював його недосконалість:

— Розумієте, цей жеребець ще не навчився ставати дибки. Він робить це вперше і через те втратив рівновагу.

Батько запряг у двоколку одного з коней, яких об’їжджав, а ще одного прив’язав до голоблі. Він тримав корінного коня за вуздечку, поки мати, поклавши мене на дно двоколки, сідала сама. Вмостившись, мати підняла мене й посадила поряд із собою. Батько тим часом гладив коня по спітнілій шиї, примовляючи:

— Стояти, красунчику! Тпру! Стояти, чуєш!

Вихватки необ’їжджених коней не лякали мою матір. Вона спокійно спостерігала, як уперті коні стають дибки, падають на коліна чи кидаються з дороги вбік, марно силкуючись звільнитися від упряжі. Мати сиділа на високому сидінні, міцно вхопившись однією рукою за нікельований поручень, готова до всіляких несподіваних поштовхів. Вона трошки нахилялася вперед, коли коні несподівано задкували, й відкидалася на спинку сидіння, коли вони смикали вперед, але другою рукою весь час тримала мене за плечі.

— Нам добре, — казала вона, пригортаючи мене до себе.

Батько облишив вуздечку й позадкував до підніжка, пропускаючи напнуті віжки крізь кулак і не зводячи очей з корінника. Поставивши ногу на круглий залізний підніжок, він узявся рукою за край сидіння, виждав якусь мить, гукаючи неспокійним, збудженим коням: «Стояти, стояти!» — а коли коні позадкували, він одним вправним рухом вистрибнув на передок, попустив віжки, й коні помчали вперед. Лошачок, прив’язаний до голоблі обротькою, поривався убік, витягуючи шию, і отак, мало не боком, мчав поряд із корінником. Ворота ми проскочили так, що аж каміння бризнуло із скреготом з-під окутих залізом коліс.

Батько похвалявся, що, вилітаючи отак з подвір’я, ще жодного разу не чіпляв вереї, але рвані борозни в дереві на рівні колісних маточин свідчили про зовсім інше. Мати, перехилившись через крило й спостерігаючи, на якій відстані від вереї пройде маточина, щоразу казала одне й те саме:

— Колись ти таки зіб’єш верею.

Колією, що вела до наших воріт, ми вимчали на шосе, і тут батько притримав коней.

— Ану, тихше! — гукнув він і додав, звертаючись до матері: — Ця поїздка їх остудить. Сірий — від Абата, це зразу видно, все його потомство норовливе.

Тепле сонце й шурхіт коліс заколисали мене. Чагарники, вигони, струмки, повз які ми проїздили, то зникали за завісою куряви, знятої копитами наших коней, то відкривались очам, але я не бачив нічого. Так і проспав цілісіньких три години, прихилившись до матері, аж доки вона розбудила мене.

Під колесами двоколки рипів гравій лікарняного подвір’я. Я підвів голову, роздивляючись на білий будинок з вузькими вікнами й принюхуючись до незнайомого запаху.

Крізь прочинені двері я побачив темну, блискучу підлогу й тумбу, на якій стояла ваза з квітами. Але будинок огортала якась дивна тиша, й вона злякала мене.