Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Іноді, перепустивши чарчину, він влітав на подвір’я на напівоб’їждженому жеребці й гасав серед годівниць, голобель, поламаних коліс, розполохуючи птаство й несамовито горлаючи:

— Дика худоба! Нетаврована! Відчиняй обори! Еге-гей!

А потім, осадивши коня, він зривав з голови крислатого капелюха, вимахував ним, немовби дякуючи за оплески, і вклонявся в бік кухонних дверей, де звичайно в таких випадках стояла мати, дивлячись на нього з усмішкою — потішеною, закоханою й трошки стривоженою.

Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. Він любив оглядати гарного коня. Схиливши голову набік, він повільно обходив його, пильно придивляючись до всіх особливостей будови, а потім обмацував передні ноги — перевіряв, чи немає на них шрамів чи підпухлостей — наслідків падінь.

— Гарний кінь той, у якого міцні кістки, довгий корпус і від черева до землі далеко, — казав він.

Він вважав, що коні мало чим відрізняються від людей.

— Можете мені повірити, — запевняв він. — Вже хто-хто, а я їх добре знаю. Є такі коні — до нього ледь доторкнешся батогом, і він уже дметься на тебе. Як ото, бува, діти: намнеш такій дитині вуха, і вона кілька днів до тебе не озивається. Пам’ятає, бач, що ти її образив. Отак і з кіньми: шмагни його один раз і потім до-овго шкодуватимеш. Он подивися на гніду кобилу Коротуна-Діка. Вона не слухається вуздечки. Я сам її привчав — і не привчив. Затялась, і край… Що вона, що Коротун — однакова вдача. Його теж свого часу до вуздечки не привчили. Він мені й досі фунт винен. Ну, та нехай… Що з нього, бідняка, візьмеш…

Мій дід по батькові, рудий йоркшірський чабан, емігрував до Австралії на початку сорокових років. Одружився він із дівчиною-ірландкою, що приїхала до нової колонії того самого року. Мені розповідали, що дід прийшов на пристань, саме коли пришвартувався корабель з дівчатами-ірландками, які прибули до Австралії, сподіваючись знайти роботу в наймах.

— Ану, хто з вас піде за мене заміж? — гукнув він до дівчат, що заповнили палубу. — Хто не побоїться?

Одна чорнява блакитноока дівчина з великими, міцними руками оглянула його й зважилася.

— Я! Я вийду за тебе заміж! — гукнула вона у відповідь.

Вона перелізла через поручень борту й стрибнула вниз. Дід підхопив її, узяв її клунок і, обнявши за плечі, повів з пристані.

Батько, наймолодший з чотирьох дітей, успадкував од своєї матері ірландський темперамент.

— Коли я був ще малим, — якось розповів мені він, — я поцілив одного погонича огірком у потилицю. Ну, дядько знавіснів і кинувся на мене з палицею. Я — щодуху додому, горлаю «мамо!», бо ж бачу, що той дядько, хай йому грець, не жартує. Поки я добіг до хати, він мене майже наздогнав. Ну, думаю, пропав. Але мати все бачила і вже чекала перед дверима, тримаючи напоготові казанок з окропом. Тільки-но ми підбігли, вона тому дядькові: «Ану, назад! Це окріп. Ще крок ступиш — ошпарю пику». І він-таки злякався, зупинився! Я сховався за її спідницю, а вона стояла й дивилася на того погонича, доки він забрався геть.

Дванадцятирічним хлопцем батько вже заробляв собі на хліб. Його освіта не пішла далі кількох місяців занять із п’яничкою-вчителем; щотижня діти приносили до жалюгідної халупи, що правила за школу, по півкрони — плату за навчання.

Розпочавши самостійне життя, батько мандрував од ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалася дія всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби східної Австралії, ніж зелений край, де я народився й виріс.

— У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття…

Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав:

— Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж з тобою колись неодмінно подамося туди.

2