Розділ «Частина друга»

— Будь ласка, не кричи, — попросив я, з думкою не так про її (найпевніше) вигаданого батька, а про те, що можуть набігти інші істоти.

Аж раптом з-за її спини, крізь двері, які вона затуляла собою, пролунав тихий голос:

— Сем, хто там?

Од відчаю дівчинка аж скривилася.

— Якісь діти, — відповіла вона. — Есмі, я ж просила тебе сидіти тихо.

— Вони хороші? Я хочу їх побачити.

— Вони вже йдуть.

— Нас багато, а вас двоє, — буденним тоном зауважила Емма. — Ми тут трохи побудемо, і все. І ти не закричиш, і красти ми нічого не будемо.

Очі дівчинки спалахнули гнівом, та одразу ж і потьмяніли. Вона зрозуміла, що програла.

— Гаразд, — сказала вона. — Але тільки спробуйте щось утнути, я закричу і вдарю тебе цим у живіт. — Вона мляво змахнула ножем для розрізання паперу і опустила його до рівня талії.

— Справедливо, — кивнув я.

— Сем? — знов озвався тихий голос. — А тепер там що?

Дівчинка (Сем) неохоче відступила вбік, відкривши нашим очам ванну кімнату, на стінах якої танцювало непевне світло свічок. Там була зливальниця, унітаз і ванна, а у ванні сиділа дівчинка рочків п’яти. Вона зацікавлено роздивлялася на нас через край.

— Це моя сестра, Есмі, — сказала Сем.

— Привітик. — Есмі помахала нам гумовою качечкою. — Коли сидиш у ванні, бомби тебе не зачеплять. Ви знали?

— Ні, — чесно зізналася Емма.

— Це її сховок, — пошепки промовила Сем. — Ми тут пересиджуємо кожну повітряну атаку.

— А хіба в бомбосховищі не безпечніше? — спитав я.

— Там жахливо, — сказала Сем.

Наші втомилися чекати на іншому кінці коридору й уже підходили до нас. У прохід зазирнула Бронвін і помахала рукою на знак привітання.