Розділ «Частина перша»

Порожняк майже подолав відстань, яка нас розділяла. Він мчав учвал з широко роззявленою пащекою, неначе хотів загребти нас, так, як кит харчується планктоном. Ми ще навіть до середини стіни не доїхали, коли він опинився під нами, подивився вгору і присів, наче пружина, що от-от розкрутиться.

— Він стрибатиме! — загорлав я. — Втягніть ноги в сітку!

Порожняк засадив свої язики в землю і стрибнув угору. Ми підіймалися швидко, і здавалося, що потвора не дострибне, та на найвищій точці стрибка один язик вистрілив угору й обвився довкола Емминої щиколотки.

Емма пронизливо закричала і вдарила монстра іншою ногою, але сітка, струсонувшись, зупинилася, бо намотувальний пристрій нагорі був надто слабким, щоб підняти нас усіх разом із порожняком.

— Заберіть його від мене! — волала Емма. — Заберіть-заберіть-заберіть!

Я теж спробував дати йому копняків, але язик порожняка був міцним, як сталева линва, а його поверхню вкривала тисяча живих присосок, тому кожен, хто намагався його віддерти, сам прилипав. А порожняк підтягувався вгору, його щелепа наближалася, і ми вже відчували віддих, що смердів могилою.

Емма крикнула, щоб хтось її тримав, і я однією рукою вхопив її ззаду за сукню. Бронвін відпустила сітку, тримаючись лише ногами, і обхопила Емму за талію. А потім перестала триматися й сама Емма (лише ми з Бронвін утримували її від падіння) та вільними руками потяглася вниз і з виляском ухопилася за язик.

Порожняк заверещав. Засичали присоски вздовж поверхні язика й на очах стали зіщулюватися. Повалив чорний дим. Емма стиснула руки сильніше, заплющила очі й завила, але, як я зрозумів, не від болю. То був радше бойовий клич. Порожняк був змушений відпустити її ногу. Пошкоджений мацак розкрутився й зісковзнув. Настала сюрреалістична мить, коли не порожняк тримав Емму, а Емма тримала порожняка. Потвора звивалася й вищала під нами, їдкий дим від спаленої плоті забивав ніздрі, й нам довелося закричати, щоб вона його відпустила. Лише тоді Еммині повіки рвучко розплющилися, й вона неначе згадала, де перебуває, і розтиснула руки.

Порожняк, хапаючись за повітря, полетів униз. Коли цей тягар раптово зник, ми моментально злетіли в сітці вгору, через край стіни, і безладно попадали на землю. Там нас чекали Оливка, Клер і пані Сапсан, і коли ми виборсалися з сітки й спотикаючись відійшли від краю, Оливка зустріла нас оплесками, пані Сапсан — пронизливими скриками, а Клер, яка лежала на землі, підвела голову і кволо нам усміхнулася.

Ми відчували запаморочення — і вдруге за декілька днів були приголомшені тим, що живі.

— Ти, кізочко, вже вдруге рятуєш нам життя, — сказала Бронвін Оливці. — А ви, міс Еммо… я знала, що ви хоробра, та це перевершило всі мої сподівання.

Емма лише плечима знизала.

— Було так: або я його, або він мене, — відповіла вона.

— Повірити не можу, що ти його торкнулася, — скривився Горацій.

Емма витерла руки об сукню, піднесла їх до носа і скривилася.

— Сподіваюся, цей сморід швидко вивітриться, — сказала вона. — Та тварюка смерділа смітником!

— Як твоя нога? — спитав я. — Болить?

Вона стала навколішки й спустила шкарпетку, відкривши широкий червоний набряк, що оповивав щиколотку.

— Нічого страшного. — Емма обережно торкнулася щиколотки. Та коли підвелася й перенесла вагу на ту ногу, я побачив, що вона скривилася.

— Сильно ж ти допоміг! — прогарчав на мене Єнох. — «Тікайте!» — сказав онук мисливця на порожняків.