Розділ «Частина перша»

— Точно, — кивнула Емма. — Тож, якщо він хоче поговорити, вислухаймо його. — Сказавши це, вона зайшла у воду озера й рушила до скелі.

Ми розгублено спостерігали за нею.

— Куди це вона? — спитав Мілард, начебто звертаючись до мене. Я похитав головою.

— За нами женуться витвори! — крикнув їй у спину Єнох. — Ми відчайдушно заблукали! Чим ти, о пташки, думаєш?

— Я думаю, як дивна! — крикнула у відповідь Емма. Вона побрьохала по мілині до підніжжя скелі, потім вилізла до щелепи й зазирнула в роззявлений рот.

— Ну? — гукнув я. — Що бачиш?

— Не знаю, — відповіла вона. — Схоже, тут глибоко. Я залізу, пороздивляюся!

Емма видряпалася по скелі й залізла в кам’яний рот велетня.

— Злазь звідти, поки не покалічилася! — закричав Горацій. — Ти змушуєш усіх нервуватися!

— Та це тільки тебе все нервує, — відказав йому Г’ю.

Емма вкинула камінь у горло велетня й прислухалася до відлуння. Хотіла вже було сказати: «Я думаю, це може бути…» — та раптом послизнулася на розхитаному камені, й останнє її слово загубилося, бо вона замахала руками й ногами, але згрупувалася і не впала.

— Обережно! — крикнув я, бо серце зайшлося. — Чекай, я теж іду!

Я побрьохав до неї.

— Це може бути що? — перепитав Єнох.

— Єдиний спосіб усе з’ясувати! — радісно вигукнула Емма й полізла в рот велетня.

— О Господи, — сказав Горацій. — Вона полізла…

— Стій! — знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.

Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати — що, як з нею там біда сталася? — тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.

Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь — шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

«О Боже, — подумав я. — Вона втопилася!»