Розділ «Частина перша»

Ми похапали свої речі, радіючи тепер, що їх так мало. Емма згребла в оберемок пані Сапсан. Ми вискочили назовні. Поки бігли в дюни, я побачив за нашими спинами натовп чорних силуетів, що хлюпотіли у воді, і їх од берега відділяли останні кілька футів. Високо над головою, щоб захистити від води, вони несли гвинтівки.

Ми промчали крізь купи бурелому й побігли в ліс, де не було жодної второваної стежини. І одразу ж нас огорнула пітьма. Місяць, що й без того ховався за хмарами, тут цілковито затуляли собою дерева. Його бліде світло практично не просочувалося крізь гілки. Ми не мали часу на те, щоб очі призвичаїлися до темряви, чи на те, щоб вибирати дорогу, чи взагалі на будь-що, тому бігли учвал, порозставлявши руки, стадом, яке важко дихало, спотикалося й ухилялося від стовбурів дерев, які неначе виростали в повітрі за кілька дюймів од нас.

Через кілька хвилин ми зупинилися, задихаючись, і прислухалися. Голоси досі звучали десь позаду, тільки тепер до них приєднався інший звук: гавкіт.

Ми побігли далі.

Розділ третій

Крізь чорний ліс ми пробиралися годинами. Принаймні так здавалося без місяця й зірок, за якими можна було б визначити, скільки часу минуло. Крики чоловіків і гавкіт собак оточували нас зусібіч, погрожуючи звідусіль і нізвідки. Щоб збити собак зі сліду, ми забрели у крижаний струмок і йшли за його течією, поки ноги не замерзли так, що ми їх уже не відчували, а коли вийшли з води, відчуття було таке, ніби я шкандибаю по гострющих пеньках.

Невдовзі стало непереливки. Хтось стогнав у темряві. Оливка та Клер відставали, тому Бронвін підхопила їх на руки, проте вона теж не могла витримувати такий темп. І врешті-решт, коли Горацій, перечепившись через корінь, упав на землю й лежав, благаючи про перепочинок, ми всі зупинилися.

— Вставай, лежню! — засичав на нього Єнох, проте він теж дихав із присвистом, а тоді прихилився до стовбура дерева, щоб перевести дух, і весь бойовий запал з нього випарувався.

Ми досягли межі витривалості. Треба було спинятися.

— Однаково нема сенсу намотувати кола в темряві, — сказала Емма. — З таким самим успіхом ми могли б повернутися на відправну точку.

— У світлі дня ми краще зорієнтуємось у цьому лісі, — додав Мілард.

— Ага, якщо доживемо, — підпустив шпильку Єнох.

З неба зашелестів легенький дощик. Фіона зробила для нас укриття, попросивши дерева, що росли кільцем, сплести нижнє віття. Вона погладжувала їх по корі й нашіптувала щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме — що буде, якщо вони нас піймають.

Клер розплакалася — спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.

— Опануй себе! — наказав їй Єнох. — Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!

— Нас згодують собакам! — рюмсала вона. — Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!

Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.

— Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!

— Я нама-а-агаюсь! — скімлила мала.

— Намагайся краще!