— Ні, — відказала вона, дивлячись мені просто в очі. — Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.
— Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?
— Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.
— Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.
— Я не казала «призначення».
— «Судилося» — це те саме. Призначення — це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.
— Але ж не відтарабанив.
Я роздратовано зітхнув.
— А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?
Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.
— Я не сказала «призначення», — повторила вона. — Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.
Продовжувати суперечку я не наважився.
— Добре, — сказав я. — Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. — Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення страху і впевненості поки що було гнітючим, щось типу три до одного, і в лячні моменти мені здавалося, що мені нав’язують роль, якої я не просив, відправляють добровольцем на фронт, масштабів якого ніхто з нас до пуття ще не знає). «Призначення» звучало як «обов’язок», і якщо вже мені судилося кинутися в бій з легіоном потвор, я хотів би, щоб це був мій власний вибір.
Хоча в певному розумінні вибір уже було зроблено, коли я погодився пливти назустріч невідомому з цими дивними дітьми. І, якщо покопирсатися в запорошених куточках моєї душі, то неправда, що я цього не просив. Насправді я про таку пригоду мріяв змалечку. Ще в ті часи, коли вірив у призначення, вірив цілком і повністю, всіма фібрами своєї маленької дитячої душі. Я відчував цей свербіж у грудях, коли слухав надзвичайні оповідки дідуся. Колись і я таким буду. Те, що тепер здавалося обов’язком, у ті давні часи було обіцянкою, що одного дня я втечу зі свого містечка і житиму надзвичайним життям, як він. І що одного дня я робитиму щось важливе, як дідусь Портман. Він часто мені повторював:
— Джейкобе, ти будеш великою людиною. Дуже великою людиною.
— Як ти? — запитував я.
— Ще більшою, — запевняв він.
Тоді я вірив йому. І досі хотів вірити. Та що більше я про нього дізнавався, то довшою ставала його тінь і все більш неможливим видавалося колись дорівнятися до нього. Навіть спроба це зробити могла бути самогубством. А коли я уявляв собі, як пробую, то закрадалися непрохані думки про батька, — мого бідолашного майже-вбитого-горем батька, — і перш ніж я виштовхував їх із голови, то встигав подивуватися, як велика людина може так жахливо вчинити з тими, хто її любить.
Я затремтів.
— Ти змерз, — сказала Емма. — Нумо, я закінчу те, що почала. — Вона взяла мене за другу руку і вкрила її поцілунками теплого подиху. Я стійко тримався, проте довго витримувати б не зміг. Коли вона дісталася мого плеча, то, замість покласти руку мені на коліна, оповила нею свою шию. Я довершив обійми другою рукою, Емма теж обняла мене, і наші лоби доторкнулися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» автора Ренсом Ріґґз на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 13. Приємного читання.