Розділ «Частина перша»

— Дивіться! — заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. — Він зникає! — Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.

— Попрощайтеся з нашим острівцем. — Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. — Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.

— Прощавай, острове, — сказав Г’ю. — Ти був добрим до нас.

Горацій поклав весло і помахав.

— Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче — за своїм ліжком.

— Бувай, контуре, — зашморгала носом Оливка. — Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.

— Хороші роки, — уточнила Бронвін. — Найкращі в моєму житті.

Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.

А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.

Неначе й не існував ніколи.

Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.

— Мені це не подобається, — сказала Бронвін. — Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.

Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце — стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.

— Розвертаймось у напрямку хвиль! — закричала Бронвін, розтинаючи воду веслами. — Якщо вони вдарять нас у борт, ми точно перевернемося!

Але більшість із нас були надто змучені веслуванням у штиль, щоб змагатися з бурхливою стихією, а решта були надто налякані, щоб навіть простягнути руку до весел, натомість ми вхопилися за краї човнів і відчайдушно трималися.

Назустріч нам сунула стіна води. Ми підіймалися на гребінь величезної хвилі, й човники під нами стали майже сторч. Емма вчепилася в мене, а я — у кочет. Г’ю позаду нас міцно обійняв руками сидіння. Мов пасажири американських гірок, ми опинилися на вершечку хвилі. Шлунок пішов мені у п’яти. Ще секунда, і човен помчав протилежним боком хвилі вниз, і все, що було в ньому не прибитого гвіздками (Еммина карта, торба Г’ю, червона валіза на коліщатах, яку я привіз із собою з Флориди), полетіло через наші голови у воду.

Перейматися через втрачений крам не було часу, бо ми не бачили двох інших човнів. Поставивши свій човен на рівний кіль, ми, мружачись, вдивлялися у вир і викрикували імена друзів. Якусь мить відповіддю нам була тільки страхітлива тиша, та потім ми почули голоси, і з туману виринув човник Єноха з чотирма пасажирами на борту, які махали нам руками.

— Ви в порядку? — гукнув я.

— Он там! — замість відповіді закричали вони. — Подивіться туди!

І я побачив, що руками вони махали не на знак привітання, а для того щоб привернути нашу увагу до чогось у воді, за тридцять ярдів оддалік, — до шкаралупки перевернутого човна.