Розділ «Частина перша»

Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.

— Шрам залишиться! — заскімлив Мілард.

— Та ти що! І хто його побачить?

Мілард скис і більше нічого не сказав.

Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, — сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.

Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:

— Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.

— Так, будь ласка! — приєдналася Оливка. — Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.

Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі — щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало — і саме це вона сказала дітям.

— Чому, якраз час! — співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. — Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.

— Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, — зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.

Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.

— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!

Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.

Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.

— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.

— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.

Емма підвелася.

— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.

— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.