Розділ «Частина 7»

Казали, що в інших бомбосховищах співали «Deutschland Е uber Alles» чи сварилися в затхлості власного подиху. У підвалі Фідлера такого не було. Його наповнювали страх і погані передчуття, а також мертва пісня на картонних губах Рози Губерманн.

Незадовго до того, як сирени оголосили кінець атаки, Алекс Штайнер — чоловік з незворушним дерев’яним обличчям — умовив дітей відпустити мамину ногу. Тоді навпомацки знайшов вільну руку сина. А Курт, мужній і зосереджений, сильніше стис тендітну ручку сестри. Незабаром уже всі тримали одне одного за руки і групка німців утворила незграбне коло. Холодні руки танули в теплих долонях, а комусь передавався і чужий пульс. Він проходив крізь нашарування блідої загрубілої шкіри. Хтось заплющував очі в очікуванні свого кінця, а хтось — у надії на якийсь знак, що наліт вже закінчився.

Чи заслужили вони на кращу долю, усі ці люди?

Скільки з них, загіпнотизовані запахом Гітлерового погляду, активно долучалися до переслідувань інших людей, повторюючи вислови, абзаци, цілі сторінки свого фюрера? Чи була у чомусь винна Роза Губерманн? Переховувачка єврея? Чи Ганс? Невже вони всі заслуговували на смерть? А діти?

Мене дуже цікавлять відповіді на ці запитання, але я не можу дозволити їм спокусити себе. Я лише знаю, що тієї ночі всі ті люди, окрім хіба найменших дітей, могли відчути мене. Я був натяком. Я був порадою, і мої уявні ноги човгали кухнею і коридором.

Як це часто буває з людьми, коли я читав їх словами крадійки книжок, я жалів їх, хоча й не так сильно, як тих, кого у ті дні збирав по таборах. Німці у підвалах викликали жалість, але у них, принаймні, був шанс. Підвал — не душова. Їх ніхто туди не заганяв. Для них життя було ще досяжним.

У нерівному колі крапали хвилини.

Лізель тримала за руки маму і Руді.

Її засмучувала лише одна думка.

Макс.

Як йому вижити, якщо бомби впадуть на Небесну вулицю?

Дівчинка оглянула підвал Фідлерів. Він був набагато міцнішим і глибшим, ніж їхній, на Небесній вулиці, 33.

Вона безмовно запитувала тата:

— Ти теж про нього думаєш?

Почув він її безмовне запитання чи ні, але Ганс легенько кивнув. А за кілька хвилин пролунали три сирени тимчасового спокою.

Люди під будинком на Небесній вулиці, 45 видихнули з полегшенням.

Хтось заплющував очі і знову їх розплющував.

По колу пройшла цигарка.

Коли вона дійшла до губ Руді Штайнера, її вихопив його тато.

— Це не для тебе, Джессі Овенс.