Розділ «Частина 7»

Що стосувалося малярства, то, мабуть, для Лізель найцікавішим було змішування кольорів. Як і більшість людей, вона думала, що тато просто бере свого возика і йде до крамниці фарби чи будматеріалів, замовляє потрібний колір і має чистий спокій. Вона не знала, що більшість фарб — це грудки або бруски. Їх треба розкачати порожньою пляшкою від шампанського. (Пляшки від шампанського, пояснював Ганс, ідеально підходили для такої роботи, тому що їхнє скло було трішки товстішим, ніж у звичайних пляшок з-під вина.) Тоді додавали воду, білила і клей, не кажучи вже про труднощі вимішування потрібних кольорів.

Наука татового ремесла спонукала Лізель поважати його ще більше. Їй подобалося ділити з ним хліб і музику, але дівчинці також було приємно дізнатися, що її тато такий майстерний у своїй роботі. Вміння зачаровують.

Одного разу, за кілька днів після того, як тато познайомив її зі змішуванням кольорів, вони працювали в одному з найбагатших будинків на схід від Мюнхенської вулиці. Перед обідом тато покликав Лізель усередину. Вони вже майже закінчили і збиралися йти до наступних клієнтів, коли дівчинка почула незвично гучний татів голос.

Вона зайшла до будинку, і її відвели до кухні, де на розкішних і делікатних кріслах сиділи дві старші жінки і чоловік. Жінки мали елегантні вбрання. У чоловіка було біле волосся і бакенбарди, що нагадували живопліт. На столі стояли високі склянки. Наповнені тріскучою рідиною.

— Що ж, — сказав чоловік, — пригощайтеся.

Він взяв склянку, а за ним потягнулися й інші.

То був теплий день. Холод склянки трохи насторожив Лізель. У пошуках схвалення вона глянула на тата. Він посміхнувся і сказав:

- Prost, M Е adel — за тебе, мала. — Їхні склянки дзенькнули, і тільки-но Лізель піднесла свою до рота, як її вжалив шипучий, до нудоти солодкий смак шампанського. Рефлекс примусив її виплюнути простісінько на татовий комбінезон, і напій, спінившись, розтікся по тканині. Усі присутні вистрілили сміхом, а Ганс заохочував її спробувати ще раз. За другою спробою Лізель вдалося проковтнути і насолодитися неперевершеним смаком порушеної заборони. Чудово. Бульбашки кусали за язика. Лоскотали живіт. І навіть по дорозі до інших клієнтів Лізель відчувала всередині тепло тих голочок і шпильок.

Тягнучи возика, тато розповів їй, що ті люди сказали йому, що не мають грошей.

- І ти попросив розплатитись шампанським?

— А чом би й ні? — Він глянув на неї, його очі ще ніколи не були такими сріблястими. — Не хотів, щоб ти думала, що шампанським можна тільки фарбу розкачувати. — І одразу застеріг: — Тільки не кажи мамі. Домовились?

— А Максу можна розказати?

— Звісно, Максу можна.

У підвалі, коли Лізель писала про своє життя, вона поклялася, що більше ніколи не буде пити шампанського, бо воно вже ніколи не смакуватиме так добре, як того теплого липневого дня.

Та сама історія з акордеоном.

Багато разів вона хотіла попросити тата, щоб він навчив її грати, але чомусь завжди її щось зупиняло. Можливо, якась невідома інтуїція переконала дівчинку, що вона ніколи не зможе грати так, як Ганс Губерманн. Запевняю, навіть найкращі акордеоністи світу не вміли грати так, як він. Їм ніколи не дорівнятися до невимушеної зосередженості татового обличчя. З їхніх губ ніколи не звисатиме виторгувана за фарбування цигарка. І їм ніколи не вдасться припуститися маленької помилки і через три ноти посміятися над нею. Нізащо не зможуть так, як він.

Іноді в підвалі вона прокидалася з відлунням акордеона, що звучало у вухах. Вона відчувала приємне поколювання шампанського на язиці.

Бувало, Лізель прихилялася до стіни і мріяла, щоб теплий палець, вимазаний фарбою, знову пробіг її носом або щоб іще раз побачити наждачну шкіру татових долонь.

Якби ж вона знову могла стати безтурботною, відчувати таку любов, про яку навіть не підозрювала, приймати її за сміх і хліб, намащений лише ароматом джему.

То був найкращий час у її житті.