Розділ «Частина 7»

Пізніше, коли наблизився вечір, а з Небесної вулиці хтось забрав сонце, Лізель сиділа з другом на тротуарі.

Вони говорили про все на світі — від обличчя Франца Дойчера після того, як Руді пробіг тисячу п’ятсот метрів, до одинадцятирічної дівчинки і коника, якого вона викинула, коли програла змагання з метання диска.

Перед тим як обоє розійшлися по домівках, голос Руді потягнувся і вручив Лізель правду. Якийсь час вона сиділа у неї на плечі, а кілька думок по тому дісталася її вуха.

ГОЛОС РУДІ

— Я зробив це навмисно.

Коли до неї дійшло його зізнання, Лізель мала лише одне запитання:

— Але навіщо, Руді? Навіщо ти це зробив?

Він стояв, впершись рукою в стегно, і нічого не відповів. Жодної реакції, тільки хитро посміхнувся і ліниво поплентав додому. Про той випадок вони більше не говорили.

А от Лізель частенько думала, що б відповів Руді, якби вона його таки дотисла. Можливо, трьома медалями він довів те, що хотів, а може, він боявся програти останній забіг. Врешті, єдине пояснення, яке прийняла дівчинка, підлітковим голосом прозвучало в її голові.

— Тому що він не Джессі Овенс.

Лізель підвелася, щоб іти додому, і лише тоді помітила три медалі з фальшивого золота, що лежали біля неї. Вона постукала в двері Штайнерів і простягнула їх Руді.

— Ти забув.

— Нічого подібного. — Він зачинив двері, і Лізель забрала медалі додому. Вона принесла їх до підвалу і розповіла Максу про свого друга, Руді Штайнера.

— Він справді недоумкуватий, — зробила висновок Лізель.

— Точно, — погодився Макс, але сумніваюся, що він на це купився.

Тоді обоє взялися за роботу — Макс за свої замальовки, а Лізель за читання «Носія снів» . Вона вже наближалася до кінця книжки, де молодий священик після зустрічі з дивною елегантною жінкою почав сумніватися у своїй вірі.

Дівчинка поклала книжку на коліна корінцем догори, і Макс запитав, коли вона планує її дочитати.

— Думаю, за кілька днів.

— А тоді почнеш читати нову?

Крадійка книжок подивилася на стелю.