Розділ «Частина 5»

Отож, Лізель побігла нагору. Вона зупинилася за кілька футів від обпльованих дверей і озирнулася навколо, вивчаючи небо.

Повернувшись назад до підвалу, вона розповіла:

— Небо сьогодні блакитне, Максе, а на ньому — велика і довга хмара, що розтягнулася, як мотузка. На її кінці сонце, схоже на жовту дірку…

Тоді Макс зрозумів, що тільки дитина могла дати йому такий звіт про погоду. На стіні він намалював довгу мотузку з тугими вузлами і яскраве жовте сонце на її кінці — таке, що можна в нього пірнути. На мотузяній хмарі він зобразив дві фігурки — худорляву дівчинку і змарнілого єврея: вони йшли, рука біля руки, до яскравого сонця, що фарбою стікало донизу. Під малюнком Макс написав одне речення.

НАСТІННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Був понеділок, і вони йшли до сонця по канату.

Боксер: кінець травня

Максові Ванденбурґу залишилися тільки холодний цемент і море часу наодинці з ним.

Хвилини були безсердечними.

Години — нещадними.

У ті миті, коли він не спав, над Максом завжди нависала рука часу — і ніколи не соромилась його викручувати. Усміхалася, здушувала і дозволяла жити. Яке велике зло — дозволити комусь жити.

Хоча б раз на день Ганс Губерманн спускався східцями донизу і трохи з ним розмовляв. Час від часу Роза приносила зайву скоринку хліба. Та найбільше він цікавився життям лише тоді, коли у підвалі з’являлася Лізель. Спершу він опирався таким відчуттям, але щоразу йому ставало все важче, адже кожного дня дівчинка приходила з новим звітом про погоду — то ясне блакитне небо і картонні хмари, то сонце, що пробивається, ніби Бог, який сидить після надто пишного обіду.

Коли Макс залишався наодинці, найчіткішим його відчуттям було зникнення. Весь його одяг був сірим — мабуть, він так і вирушив у дорогу — і штани, і вовняний светр, і куртка, що тепер стікала з нього, як вода. Він частенько перевіряв, чи, бува, не облущується його шкіра — йому здавалося, що він розчиняється.

Чого йому бракувало, так це якихось нових занять. Перше, що спало на думку, — тренування. Макс почав з відтискань — лягав животом на холодну підлогу і підіймав тіло вгору. Було відчуття, що лікті з хрускотом поламаються, а серце просочиться крізь грудну клітку і жалюгідно хляпне на підлогу. У Штутґарті, коли ще був підлітком, Макс міг зробити до п’ятдесяти відтискань за раз. А тепер, коли йому двадцять чотири і він схуд на п’ятнадцять фунтів, ледь-ледь дотягує до десяти разів. За тиждень Макс уже виконував три підходи по шістнадцять віджимань і двадцять два присідання. Закінчивши, він сідав біля стіни зі своїми товаришами, банками з фарбою, а серце пульсувало у нього на зубах. Його м’язи горіли і тверднули.

Бувало, Макс запитував себе, чи всі ці тренування мають бодай якийсь сенс. Втім, іноді, коли серцебиття заспокоювалось, а тіло знову поверталося до нормального стану, він гасив лампу і стояв у темряві підвалу.

Йому було двадцять чотири, але він ще не забув, як це — фантазувати.

— У синьому кутку, — тихенько коментував Макс, — чемпіон світу, арійський шедевр — фюрер. — Він вдихнув і розвернувся. — А в червоному кутку — єврей, щуропикий претендент Макс Ванденбурґ.

Ця фантазія ожила навколо нього.

Біле світло впало на боксерський ринг, натовп перешіптувався — чарівний звук сотень голосів, що говорять водночас. Невже усім потрібно щось сказати саме цієї миті? Ринг був бездоганним. Неперевершене покриття, гарні канати. Навіть ворсинки, що вибилися зі скручених мотузок, бездоганні, вони виблискують у напруженому білому світлі. Приміщення наповнює запах пива і цигарок.