Розділ «Частина 5»

— А може, не помітила?

— Я схожа на сліпу? — Вона підняла голову і проревла: — Лізель!

— Я тут.

Ганс зіщулився.

— Та бодай би тобі, жінко, хочеш, щоб я оглух?

— Стули пельку, Saukerl . — Роза повернулася до своїх пошуків і кинула дівчинці: — Де ножиці, Лізель? — Але Лізель теж не знала. — Ніякого з тебе толку, Saumensch.

— Та чого ти до неї вчепилася?

Жінка з гумовим волоссям і чоловік з металевими очима швиргонули одне в одного ще кількома словами, а тоді Роза захряснула шухляду.

— Ай, все одно підстрижу його криво.

— Криво? — Здавалося, зараз тато повисмикує власне волосся, а тоді він стишив голос до ледь чутного шепоту. — Та хто, в біса, його побачить? — Він збирався ще щось додати, аж раптом помітив пернату постать Макса Ванденбурґа, що тихцем, знічено стояла в дверях. Він тримав власні ножиці і простягнув їх не Гансу чи Розі, а дванадцятирічній дівчинці. Вона була найспокійнішим варіантом. Його губи на мить затремтіли, а тоді він запитав:

— Підстрижеш?

Лізель взяла ножиці і розкрила їх. Подекуди вони були іржавими, подекуди блискучими. Вона глянула на тата, а коли той кивнув, пішла за Максом до підвалу.

Єврей сів на банку фарби. Його плечі вкривало невелике полотнище.

— Можеш стригти так криво, як тобі заманеться, — сказав він.

Тато примостився на сходах.

Лізель підняла перший жмут Максового волосся.

Вона зістригала пір’їнки на його голові і дивувалася звучанню ножиць. Вони не клацали, а скреготали залізом, вгризаючись у пасма волосин.

Коли стрижка, трохи недоладна і місцями кривобока, була готова, дівчинка зібрала у долоні Максове волосся, віднесла нагору і згодувала печі. Тоді запалила сірника і спостерігала, як грудки пір’їн зіщулюються й осідають, помаранчеві і червоні.

Макс знову з’явився в дверях, цього разу наверху підвальних східців.

— Дякую, Лізель. — Його голос був хрипким, із відтінком прихованої усмішки.