Розділ «Частина 5»

— Це я у всьому винна, — зізналась Лізель. — Тільки я. Я образила мерову дружину і сказала їй, щоб вона припинила оплакувати свого мертвого сина. Назвала її жалюгідною. І тоді вони тебе звільнили. Ось. — Дівчинка підійшла до дерев’яних ложок, взяла кілька і виклала на столі перед Розою. — Вибирай.

Роза доторкнулася до однієї, взяла в руку, але так нею і не скористалась.

— Я тобі не вірю.

Лізель розривалася між переживаннями і подивом. Єдине, чого вона зараз прагнула, — отримати Watschen , а її ніхто не карав!

— Це я у всьому винна!

— Неправда, — промовила мама, а тоді підвелася і погладила жирне немите волосся Лізель. — Я впевнена, що ти б ніколи такого не сказала.

— Я сказала!

— Добре, ти сказала.

Лізель виходила і чула, як дерев’яні ложки із дзенькотом повертаються на своє місце у металевій банці. Коли вона дійшла до спальні, усі вони, разом з банкою, полетіли на підлогу.

Пізніше вона спустилася до підвалу, де у темряві стояв Макс — напевне, боровся з фюрером.

— Максе? — Світло, ніби червона монетка, жевріло у кутку. — Можеш навчити мене відтискатися?

Макс показав їй і, допомагаючи, кілька разів притримував, проте, незважаючи на худорлявість, дівчинка була досить сильна і сама могла впоратися з вагою свого тіла. Вона не рахувала, скільки відтискань зробила, але тієї ночі у скупому освітленні підвалу крадійка книжок виконала достатньо вправ для того, щоб її м’язи боліли ще декілька днів. Лізель не зупинилась навіть тоді, коли Макс застеріг, що їй уже годі.

Перед сном вони з татом читали, і він помітив, що з нею щось не так. Вперше за останній місяць він підійшов, сів біля неї, і вона нехай трішки, але заспокоїлась. Чомусь Ганс Губерманн завжди знав, що і коли сказати, а коли краще дати їй спокій. Мабуть, Лізель була чи не єдиним, на чому він добре знався.

— Вся річ у пранні? — запитав тато.

Він не голився уже кілька днів і кожні дві-три хвилини шкрябав свою сверблячу бороду. Його сріблясті очі були спокійними і рівними, трохи теплими — як завжди, коли йшлося про Лізель.

Читання поступово стихло, і тато заснув. Тоді Лізель прошепотіла те, що вже давно хотіла сказати.

— Тату, — промовила вона, — здається, я потраплю до пекла.

Її ступні були теплими, коліна — холодними.

Вона пригадала ночі з обмоченим ліжком і тата, який прав її простирадла, а потім вчив з нею літери. Зараз його дихання обдувало ковдру, і дівчинка поцілувала його сверблячу бороду.

— Тобі треба поголитися, — сказала вона.