Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

— Хуліан не кохає цієї жінки, Нуріє, — додав Мікель, думаючи, що вгадав причину моєї журби.

— Хуліан не любить нікого, крім себе та своїх клятих книжок, — прошепотіла я.

Підвела очі вгору й побачила, що Мікель посміхається — мудрою посмішкою дорослої дитини.

— Тож якої користі сподівався Фумеро, розповідаючи мені про це? — розмірковував уголос мій чоловік.

Відповіді ми чекали недовго. Два дні по тому до нас знову явився схожий на привида Хорхе Алдая, із запалими очима, клекочучи від гніву. Фумеро розповів йому, що Хуліан одружується з багатою жінкою, що призначено розкішну романтичну церемонію. Алдая втратив сон, уявляючи собі, як винуватець усіх його бід, вишукано вбраний, сидить верхи на купі грошей, тоді як багатство Алдаїв зникло. Фумеро не сказав йому, що заможна Ірен Марсо зовсім не казкова принцеса, а власниця дому розпусти. Фумеро не сказав, що наречена старша за Каракса на тридцять років, що це радше не шлюб, а акт милосердя стосовно чоловіка, який зазнав остаточної поразки. Фумеро не розповів Алдаї, коли й де відбуватиметься весілля. Усе, що Фумеро зробив, — посіяв зерна заздрощів, які розросталися в душі Хорхе, знищуючи його й без того кволе тіло.

— Фумеро ошукав тебе, Хорхе, — сказав Мікель.

— А ти, королю брехунів, наважився звинуватити свого брата! — гарячково заволав Алдая.

На його словах лежав знак божевілля.

Мені не становило великих труднощів прочитати думки Алдаї: вони аж світилися на його висохлому обличчі, обтягнутому зморшкуватою шкірою. Гру Фумеро ясно зрозумів Мікель — адже саме він двадцять років тому навчив малого Хав’єра грати в шахи. Фумеро був наділеній стратегічним розумом богомола й терплячістю безсмертних. І Мікель надіслав Хуліанові записку з попередженням.

Вирішивши, що слушна мить настала, Фумеро відвів Алдаю вбік і сказав, що весілля Хуліана відбудеться за три дні. Сам він поліціянт, пояснював Фумеро, тож не може вплутуватися в такого роду справи. Але Алдая, як цивільна людина, може поїхати до Парижа й зробити так, щоб весілля не відбулося.

— Яким чином? — запитував збуджений Алдая, ледь приховуючи ненависть.

Яким чином? Викликати нареченого на дуель у день весілля. Фумеро навіть забезпечить Хорхе рушницею, яка проб’є кам’яне серце, що згубило династію Алдаїв.

У звіті паризької поліції пізніше буде написано: рушниця, яку знайшли біля ніг загиблого, була «із секретом», і з нею не могло статися нічого іншого, крім того, що й сталося: вона вибухнула просто в руках Хорхе. Фумеро про це знав, коли передавав її у чохлі в руки Хорхе на Французькому вокзалі. Інспектор міркував так: ніщо не втримає Алдаю від убивства Каракса на дуелі — ніщо, крім рушниці. Згідно з планом Фумеро, не Каракс мав померти під час дуелі, а саме Алдая.

Фумеро також знав: Хуліан ніколи просто так, з доброго дива не стане на герць із своїм давнім приятелем, тим паче побачивши його в такому жалюгідному стані, — Каракс лише пхикне у відповідь на виклик. Саме тому Фумеро старанно проробив з Алдаєю кожен крок, який той мав зробити. Він мав зізнатися Хуліанові, що лист, у якому Пенелопа повідомляла про своє весілля та благала забути її, — обман. Він мав зізнатися, що саме він, Хорхе Алдая, примусив сестру написати цю підлу брехню, тоді як вона плакала у відчаї, присягаючись у вічному коханні до Хуліана. Він мав розповісти Хуліанові, що Пенелопа чекала на нього — чекала з розбитою душею та серцем, яке спливало кров’ю, чекала, помираючи на самоті. Цього буде достатньо. Достатньо для того, щоб Каракс спустив гачок та вистрілив Алдаї в обличчя. Достатньо, щоб Хуліан забув про свої весільні плани й не думав ні про що інше, крім повернення до Барселони в пошуках Пенелопи. А тут, у Барселоні, на нього чекатиме Фумеро зі своїм павутинням.

7

Хуліан Каракс перетнув французький кордон за лічені дні до початку громадянської війни. Перше й останнє видання «Тіні вітру» вийшло з друку кількома тижнями раніше; утім, цьому творові призначалася така сама доля, що й попереднім. На той час Мікель ледве міг працювати. Хоча він і сидів перед машинкою дві-три години на день, слабкість і лихоманка робили своє: йому вдавалося видати з себе хіба що кволу цівку друкованих слів на папері. Він втратив кілька своїх постійних шпальт через те, що пропустив крайній строк подання матеріалу. Інші газети побоювалися публікувати його матеріали після того, як отримали анонімні погрози. У Мікеля залишилася тільки одна щоденна шпальта в газеті «Діаріо-де-Барселона», у якій він підписувався як Адріан Мальтес.

Дух війни вже витав у повітрі. Країна смерділа страхом. Залишившись без роботи, Мікель час від часу спускався на площу або прогулювався проспектом Катедраль, завжди тримаючи при собі котрусь із Хуліанових книжок, немов талісман. Мій чоловік страшенно схуд, важив близько п’ятдесяти семи кілограмів.

Ми слухали по радіо новини про хвилю повстань у Марокко, а кількома годинами пізніше один із журналістів Мікелевої газети прийшов до нас і розповів, що Кансіноса — головного редактора — застрелено кулею в шию біля кав’ярні «Каналетас» дві години тому. Ніхто не наважився прибрати тіло, тож воно й досі там лежить, забруднюючи хідник кров’ю.

Невдовзі прийшли короткі, але страшні дні суцільного терору. Війська генерала Ґодеда вирушили вздовж Діагоналі та проспекту Ґрасіа до центру, де розпочалася стрілянина. Та оскільки була неділя, люди таки виходили на вулиці, бажаючи провести день на пікніку вздовж дороги на Лас-Планас. Найчорніші дні Барселони були ще попереду — вони настали за два роки.

Незабаром після початку перестрілки війська генерала Ґодеда здалися — чи то диво яке трапилося, чи то зв’язок між командирами був поганий. Здавалося, уряд Компаніса повертав собі владу; але що відбувалося насправді, стало відомо лише за кілька наступних тижнів.