Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

...Рукопис останнього роману Хуліана надійшов наприкінці 1935 року. Не знаю, чи то через злість, чи то через страх, але я віддала його до друку, навіть не читаючи. Заздалегідь, кількома місяцями раніше, Мікель на останні гроші профінансував це видання, тож Кабестані, в якого на той час уже почалися негаразди зі здоров’ям, міг ні про що не дбати.

Тієї неділі лікар, який наглядав за Мікелем, прийшов до мене на роботу. Вигляд він мав дуже засмучений. Він сказав: якщо Мікель і далі працюватиме без відпочинку, медицина буде безсила допомогти йому подолати туберкульоз.

— Йому слід жити в горах, а не дихати білилами та вугіллям у Барселоні. Він не кішка, у нього не дев’ять життів, а я не нянька. Спробуйте якось вплинути на нього. На мене він не звертає уваги.

Того ж дня пообідь я вирішила поговорити з Мікелем. Перш ніж я відчинила двері квартири, почула голоси, що долинали зсередини. Мікель із кимсь сперечався. Спершу мені здалося, що це хтось із газети, але раптом мені вчулося ім’я Хуліан. І тут я почула кроки, що наближалися до дверей. Збігла сходами нагору й сховалася на горищі. Звідти я мигцем побачила відвідувача.

То був чоловік у чорному вбранні, з рисами обличчя, які важко змалювати. У нього були чорні невиразні очі, а губи тонкі, немов розтулений шрам. Перш ніж піти вниз, він поглянув нагору, у темряву. Я притулилася до стіни й затамувала подих. Відвідувач залишався в такій позі кілька хвилин, наче почув мій запах, облизав губи й вищирився, як собака.

Я дочекалась, доки його кроки не стихнуть унизу, потім вигулькнула зі своєї схованки й пішла до помешкання.

У повітрі пахло камфорою. Мікель сидів біля вікна. Вуста його тремтіли, руки безвольно звисали з билець стільця. Я спитала, хто був той чоловік і що йому потрібно.

— То був Фумеро. Він прийшов із новинами про Хуліана.

— Що йому відомо про Хуліана?

Мікель поглянув на мене, ще більш пригнічений, ніж завжди.

— Хуліан одружується.

Я аж рота відкрила. Упала на стілець, Мікель узяв мене за руку. Він був стомлений, ледь розмовляв. Перш ніж я змогла щось промовити, він став переказувати мені те, що повідомив Фумеро, і власні з того висновки. Отже, Фумеро скористався своїми зв’язками в Парижі, щоб дізнатися про місцеперебування Хуліана й наглядати за ним.

— Це сталося вже давно... кілька місяців або навіть років тому, — зауважив Мікель.

Його турбувало не те, що Фумеро знайшов Каракса, — то було лише питання часу, — а те, що інспектор вирішив саме зараз розповісти про це Мікелеві, разом із тією нісенітницею щодо неймовірного шлюбу. Весілля мало відбутися на початку літа 1936 року. Про наречену відомо лише її ім’я, але цього було більш ніж достатньо: Ірен Марсо, власниця клубу, в якому Хуліан кілька років працював тапером.

— Не розумію, — пробурмотіла я. — Хуліан одружується з власницею клубу?

— Точно. Це не шлюб. Це угода.

Ірен Марсо була на двадцять п’ять чи навіть тридцять років старша за Хуліана. Мікель підозрював, що жінка наважилася на цей шлюб, щоб після своєї смерті забезпечити Хуліана спадщиною.

— Але ж вона і так йому допомагає. Завжди допомагала.

— Можливо, вона розуміє, що не зможе бути поряд довічно, — припустив Мікель.

Відлуння цих слів дійняли нас обох до живого. Ставши біля Мікеля навколішки, я міцно пригорнула його до себе. Кусала губи, щоб не розплакатись.