Розділ «Місто примар»

— То які в Хуліана були стосунки з батьком?

— Мені відомо, що вони не дуже ладнали. Щось сталося проміж них багато років тому. Насправді Хуліан поїхав до Парижа, щоб уникнути служби у війську, куди його хотів запроторити батько. Мати пообіцяла, що не дозволить такому статися й забере сина якнайдалі від того чоловіка.

— Але «той чоловік», урешті-решт, був його батьком! — зобразив щире здивування я.

Нурія Монфорт посміхнулася. То був лише натяк на посмішку — її очі були стомлені та сумні.

— Навіть якщо й був, він ніколи не поводився як справжній батько, й Хуліан ніколи не вважав його за такого. Одного разу Хуліан зізнався, що перш ніж одружитися, його мати мала любовну пригоду з якимсь незнайомцем, чийого імені вона ніколи не називала. Той чоловік і був справжнім батьком Хуліана.

— Звучить як початок «Тіні вітру». Ви вважаєте, Хуліан сказав правду?

Нурія Монфорт кивнула.

— Хуліан зростав і бачив, як капелюшник — так він його звав — ображав його матір та бив її. Потім він заходив до кімнати Хуліана й казав, що той — син гріха, що він успадкував слабкий та паскудний характер своєї матері, що він усе життя буде жалюгідним невдахою, що б він не намагався робити...

— Хуліан ображався на свого батька?

— Час — найкращий цілитель. Мені здавалося, що краще б Хуліан ненавидів капелюшника, але ні — він його зневажав. Утім... Хуліан розповідав про все це так, наче це не мало для нього значення, наче це було тільки частиною минулого, яке він залишив позаду... але я знаю: подібні речі ніколи не забуваються. Слова, які отруюють серце дитини, впиваються в пам’ять, і рано чи пізно вони спалюють серце.

Я здивувався: невже вона так каже з власного досвіду?.. На пам’ять мені прийшов образ Томаса Аґілара, який стоїчно вислухував немовчні нарікання свого пихатого батечка.

— Скільки років було Хуліанові, коли його батько почав так до нього ставитись?

— Може, вісім... Може, десять...

Я зітхнув.

— Як тільки Хуліан досяг призовного віку, мати забрала його до Парижа, навіть не попрощавшись із чоловіком. Капелюшник так і не збагнув до кінця, що родина кинула його.

— Ви коли-небудь чули, щоб Хуліан згадував дівчину на ім’я Пенелопа?

— Пенелопа? Гадаю, ні. Я б запам’ятала.

— Вона була його дівчиною, коли він іще мешкав у Барселоні.

Я витяг знімок Каракса та Пенелопи Алдаї й передав його жінці. Помітив, як посмішка засяяла на її обличчі, коли вона побачила Хуліана Каракса юнаком. Її поглинула ностальгія.

— Він тут такий молодий... А це Пенелопа, про яку ви згадували?