Розділ «Місто примар»

— Можна подивитися на картку?

— Звичайно.Будь ласка.

Він передав мені картку, і я глянув на неї. Цифри були дуже розбірливі. Номер скриньки 2321. Страшно було й думати про облік, який веде ця контора.

— Ви багато спілкувалися з паном Фортюні за його життя? — спитав я.

— Час від часу. Надто стриманий чоловік. Я пам’ятаю, коли дізнався, що його француженка втекла геть, запросив його піти до повій із кількома моїми приятелями. Тут неподалік, біля танцювального залу «Палома», — чудовий заклад. Просто щоб підбадьорити його, еге? Усього лишень. І уявіть собі — він перестав розмовляти зі мною, навіть не вітався на вулиці, наче мене не було. Що скажете на це?

— Та ви що? Я шокований! А щось іще можете розповісти про родину Фортюні? Ви їх добре пам’ятаєте?

— Тоді були інші часи, — з ностальгією пробурмотів пан Моліна. — Та я навіть знав дідуся Фортюні — того, хто заснував цю крамницю. Про сина мало що знаю. А дружина? Вона була красунею. Що за жінка! І порядна. Попри всі плітки та чутки...

— А чи правда, що Хуліан — не рідний син Фортюні?

— Звідки ви це взяли?

— Я вже казав, що я родич. Згодом усе стає явним.

— Плітки такі були, але...

— Але?..

— Люди взагалі багато базікають. Люди пішли не від мавп. Вони пішли від папуг.

— То що казали люди?

Пан Моліна розвернувся у кріслі.

— Не бажаєте перехилити келишок рому? Кубинського. Усе добре, що нас убиває, — кубинське.

— Ні, дякую, але я підтримаю компанію. А поки ви можете розповісти мені...

Антоні Фортюні, якого всі називали капелюшником, познайомився із Софі Караксу 1899 році біля сходів Барселонського собору. Він повертався із собору, щойно давши обітницю святому Євстахіеві (з усіх святих Євстахій вважався найбільш старанним та найменш метушливим, коли йшлося про любовні справи). Антоні Фортюні було вже за тридцять; він, старий парубок, шукав дружину й волів знайти її щонайшвидше. Француженка Софі мешкала в пансіоні для молодих дівчат на вулиці Рієра-Альта й давала приватні уроки музики та гри на фортепіано нащадкам найбільш привілейованих родин Барселони. В неї не було ані родини, ані маєтку, на який би можна було розраховувати; усе, що в неї було, — це її молодість та музична освіта. Музики Софі навчилася від свого батька, піаніста з якогось німського театру, перш ніж він помер від туберкульозу в 1886 році. Антоні Фортюні, навпаки, був чоловіком якщо не заможним, то принаймні на шляху до заможності. Він нещодавно успадкував батьківську справу — крамницю капелюхів, яка мала певну репутацію на вулиці Св. Антоніо. Цього ремесла Антоні теж навчився від свого батька і мріяв, що одного дня навчить власного сина. Він дійшов висновку, що Софі Каракс тендітна, красива, молода, слухняна та зможе народити йому сина. Отже, святий Євстахій таки зробив послугу.

Після чотирьох місяців наполегливих залицянь Софі погодилася на пропозицію Антоні одружитися з ним. Пан Моліна, який був приятелем старого Фортюні, попереджав Антоні, що він одружується з іноземкою. Він сказав, що Софі, здається, мила дівчина — але, може, цей шлюб для неї дещо незручний, слід почекати принаймні рік... Антоні Фортюні відповів, що він уже знає про свою майбутню дружину все, що йому потрібно, а решта його не цікавить. Вони одружилися у церкві Дель Піно й розраховували провести медовий місяць на спа-курорті неподалік Монґату. Зранку, перш ніж вони поїхали, капелюшник крадькома попросив пана Моліну, щоб той утаємничив його в секрети спальні. Моліна саркастично порадив Фортюні розпитати про все молоду дружину.

Молодята повернулися до Барселони вже за три дні. Сусіди казали, що Софі плакала, коли входила до будинку. Роки по тому Вісентета присягалася, що Софі розповіла їй таке: капелюшник і пальцем не торкнувся до неї, а коли вона спробувала звабити його, він назвав її шльондрою й відповів, що та непристойність, яку вона пропонує, збуджує в ньому лише огиду. Шість місяців по тому Софі повідомила чоловіка, що вона вагітна. Від іншого.