Розділ «Місто примар»

— Ви можете піти до себе й зачекати на мене там, пані Авроро.

16

— Ви диявол. Ну, гаразд. Відчиняйте, якщо потрібно. Подув холодного повітря свистів у замковій щілині, облизуючи мені пальці, поки я порався з ключем. Замок, що його пан Фортюні прилаштував до дверей синової кімнати, був утричі більшим, ніж замок на вхідних дверях. Пані Аврора, сповнена поганих передчуттів, дивилася на мене так, наче я збирався відкрити скриньку Пандори.

— Ця кімната розташована в передній частині будинку? — спитав я.

Сторожиха похитала головою.

— Тут є маленьке віконце для вентиляції. Воно виходить на подвір’я.

Я штовхнув двері. Перед нами відкрився непроникний темний колодязь, скупе світло позаду ледь розсіювало цю темряву. Вікно, що виходило на подвір’я, було заклеєне пожовклими газетними сторінками. Я повідривав їх, і спис імлистого світла проник у темряву.

— Ісусе, Маріє та Йосифе, — пробурмотіла жінка.

Кімната була заповнена розп’яттями. Вони звисали зі стелі, гойдаючись на стрічках, висіли на стінах, прибиті цвяхами. Тут були їх десятки. Хрести було вирізано ножем на дерев’яних меблях, надряпано на підлозі, намальовано червоною фарбою на дзеркалі. Сліди вели до ліжка, точніше, до того, що від нього лишилося, — а лишився від нього кістяк із дротів та поточеного хробаками дерева. Біля вікна стояв закритий письмовий стіл, який увінчували три металеві розп’яття. Я обережно відкрив стіл. На стиках дерев’яних перебірок не було пилу, з чого я зробив висновок: стіл нещодавно відкривали. У ньому було шість шухляд. Замки на всіх було зламано. Я оглянув шухляди одну за одною. Порожні.

Став навколішки біля письмового столу й провів пальцями по подряпинах, які вкривали дерево. Чи руки Хуліана Каракса робили ці подряпини машинально? Чи це — химерні ієрогліфи з таємним значенням?.. Під столом я помітив купу записників і склянку з ручками та олівцями. Узяв один із записників і переглянув. Рисунки та окремі слова. Математичні вправи. Незв’язні фрази, цитати з книжок. Незакінчені вірші. У решті записників — те саме. Деякі рисунки з незначними варіаціями повторювалися на кількох сторінках. Мене налякала фігура чоловіка, який, здавалося, був зроблений з полум’я. Інше чудернацьке зображення скидалося чи то на янгола, чи то на плазуна, що згорнувся в кільце навколо хреста... А ось фантастична незграбна споруда з баштами та арками; що це — собор?.. Утім, штрихи були впевнені та свідчили про деякі здібності до образотворчого мистецтва. Юний Каракс, виявляється, був іще й непоганим рисувальником.

Я вже збирався покласти останній записник на місце, навіть не дивлячись на нього, коли щось випало з-поміж його сторінок та впало мені під ноги. То була фотокартка, і на ній я впізнав ту саму дівчину, яка була на іншому знімку — на тому, що був зроблений біля цього будинку. Дівчина позувала у розкішному садочку, а над верхівками дерев ледь виднівся будинок, обриси якого я бачив на малюнках юного Каракса. Я відразу впізнав будинок. Це була вілла «Білий чернець» на проспекті Тібідабо. На звороті фотокартки був простий напис:

Я поклав фотокартку до кишені, закрив стіл та всміхнувся до пані Аврори.

— Усе подивилися? — спитала вона, явно бажаючи щонайшвидше покинути це місце.

— Майже, — відповів я. — Ви казали, що невдовзі після від’їзду Хуліана до Парижа надійшов якийсь лист, але пан Фортюні наказав вам викинути його...

Жінка хвилину вагалася, а потім кивнула головою.

— Я поклала його до шухляди шафи, що в передпокої, на той випадок, якщо колись приїде француженка. Він і досі має бути там.

Ми попрямували до шафи й відкрили першу шухляду. Брунатно-жовтий конверт лежав зверху колекції зупинених годинників, заіржавілих і ґудзиків та монет, які вийшли з обігу двадцять років тому.

Я взяв конверт та уважно розглянув його.

— Ви читали цього листа, пані Авроро?

— За кого ви мене маєте?