Розділ «Місто примар»

— Саме це цікавило мене найдужче. Пан Мануель каже, що надвечір прибув малий чоловік у супроводі двох поліціянтів. Він увесь тремтів. То був пан Фортюні. Зі слів пана Мануеля, єдина річ, до якої не можна звикнути, — це коли найближчі родичі приходять розпізнати тіло. Каже, що такого нікому не побажаєш. Гірше за все, говорить пан Мануель, коли загиблий — молода людина. Фонсека дуже добре пам’ятає пана Фортюні. Той ледь міг триматися на ногах, плакав як дитина, а двоє поліціяцтів підтримували його під руки. Він стогнав: «Що вони зробили з моїм сином? Що вони зробили з моїм сином?»

— То він бачив тіло?

— Пан Мануель збирався запитати поліціянтів, чи можна розпочинати звичайну процедуру. Єдиний раз йому спало на думку засумніватися в правилах. Труп мав жахливий вигляд. Чоловік помер не менше як за добу до того, як тіло доправили до трупарні, а не вранці того дня, як стверджувала поліція. Мануель побоювався, що коли цей маленький старий побачить його, він занедужає. Пан Фортюні все повторював, що цього не могло статися, що його син Хуліан живий... Коли пан Мануель відкинув саван, яким було вкрите тіло, двоє поліціянтів поставили Фортюні формальне запитання: чи впізнає він свого сина Хуліана?

— І?

— Пан Фортюні був приголомшений. Він майже хвилину витріщався на тіло. Потім крутнувся на підборах і пішов.

— Пішов?

— Поквапом.

— А що поліціянти? Вони не зупинили його? Адже він мав розпізнати тіло?

Барсело шахраювато посміхнувся.

— Теоретично так. Але пан Мануель пам’ятає, що в кімнаті був хтось іще. Третій поліціянт. Він увійшов нечутно, поки ті двоє готували пана Фортюні. Він мовчки дивився на всю сцену, спершись на стіну й тримаючи в роті цигарку. Пан Мануель сказав був, що палити у трупарні суворо заборонено, та один з офіцерів подав йому знак, щоб він замовкнув, — тому Мануель і запам’ятав того третього поліціянта. Щойно пан Фортюні пішов, третій поліціянт наблизився до тіла, кинув на нього погляд і плюнув у мертве обличчя. Потім забрав паспорт та віддав наказ, щоб тіло відправили до Монжуйка й уранці поховали в загальній могилі.

— Це ж безглуздя!

— Так подумав і пан Мануель. Це суперечило всім правилам. «Нам невідомо, хто він», — сказав той третій. Інші двоє не сказали нічого. Пан Мануель сердито дорікнув: «А може, вам надто добре відомо. Бо цілком очевидно, що він помер принаймні добу тому». Пан Мануель ясно посилався на правила й не був дурнем. Та коли третій поліціянт почув його протест, він підійшов до мого приятеля, подивився просто у вічі й спитав, чи не бажає той приєднатися до померлого на його останньому шляху. І пан Мануель перелякався. У того чоловіка були очі божевільного; сумніву не було — він не жартує. Мануель пробурмотів, що намагається лише виконувати інструкції і що оскільки нікому не відомо, хто цей чоловік, його наразі не можна ховати. «Цей чоловік буде тим, ким я скажу», — відповів поліціянт. Потім він витягнув реєстраційний бланк і підписав його, закриваючи справу. Пан Мануель каже, що ніколи не забуде цього підпису: і під час війни, і довго ще після неї він натрапляв на свідоцтва про смерть, виписані на тіла, які привозили хтозна-звідки. Цих тіл ніхто не намагався розпізнати...

— Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро...

— Гордість та слава головного поліційного управління. Ти розумієш, що це означає, Даніелю?

— Що ми із самого початку тикали навмання, грали всліпу.

Барсело взяв свого капелюха та палицю й пішов до дверей, буркочучи собі під носа:

— Ні, це означає, що гра всліпу тільки-но починається.

40

Увесь день я вивчав невблаганного листа, в якому оголошувалося про мій призов, та сподівався вісточки від Ферміна. Минуло вже півгодини після зачинення крамниці, а я й досі не знав, де ж Фермін. Я підніс слухавку та зателефонував до пансіону на вулиці Хоакіна Кости. Відповіла пані Енкарна, трохи п’яненька. Вона сказала, що не бачила Ферміна від самого ранку.

— Якщо він не повернеться за півгодини, то їстиме холодну вечерю. Це не готель «Рітц», розумієте? Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.