Розділ «Відповідно до ролі»

— Дивно якось пахне, — зауважив Фермін. — Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вітри.

— Ні. Пахне горілим папером.

— Скуштуй лимонну цукерку, Даніелю.

— Не хочу.

— Усе одно тримай — ніколи не знаєш, коли цукерка стане тобі у пригоді.

Я поклав цукерку в кишеню піджака та решту фільму просидів мовчки, не звертаючи ані найменшої уваги ні на героїню Вероніки Лейк, ні на жертв її фатальних чар. Фермін Ромеро де Торрес заглибився у фільм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кінці фільму ввімкнули світло, я почувався так, наче прокинувся від поганого сну, й волів думати, що той чоловік у партері — просто примара, омана зору. Але ні... його швидкого погляду в темряві було достатньо, аби я зрозумів: він цілком реальний. І він не забув ані мене, ані нашої угоди.

12

 Коли Фермін не пропадав годинами у пошуках екзотичних видань, призначених задовольнити вимоги чергового покупця, він проводив час, упорядковуючи книжки, вигадуючи ринкові стратегії, поліруючи вивіску крамниці й віконні шиби, доки вони не починали сяяти, або протираючи корінці книжок ганчіркою, трохи змоченою у спирті. Відтоді, як Фермін почав працювати у книгарні, в мене з’явилося набагато більше вільного часу. Завдяки такому несподіваному щастю я міг повернутися до занять, що їх останнім часом був занедбав: наприклад, розв’язанню таємниці Каракса чи спілкуванню з моїм другом Томасом Аґіларом, за яким я неабияк скучив.

Томас був задумливим, відлюдькуватим хлопцем, якого інші діти побоювалися через його певну схожість із горлорізами, яка надавала йому похмурого, погрозливого вигляду. У нього була статура борця, гладіаторські плечі та суворий, пронизливий погляд. Ми познайомилися багато років тому за досить екстремальних обставин. Це був мій перший тиждень у єзуїтській школі на вулиці Каспе. Після уроків по Томаса приїхав його батько, а з ним якась пихата дівчинка, яка виявилася Томасовою сестрою. Я відпустив був кілька нетактовних жартів щодо неї, але не встиг я й оком змигнути, як Томас кинувся на мене й засипав жорстокими ударами, після яких я не впізнавав себе у дзеркалі ще кілька тижнів. Томас був удвічі кремезніший за мене, сильніший та лютіший. Під час нашої дуелі на шкільному дворі, в оточенні хлопців, охочих до кривавої бійки, я втратив зуб — однак відмовився розповісти батькові та священикам, хто мене так страшенно побив. Не визнав я й того факту, що батько мого супротивника спостерігав за бійкою з виразом справжнього задоволення на обличчі, приєднавшись до хору збуджених хлопчаків.

— Це моя провина, — сказав я, закриваючи тему.

Трьома тижнями пізніше під час перерви до мене підійшов сам Томас. Мене із жаху майже паралізувало. «Він іде, щоб покінчити зі мною», — подумав я. Але мета Томаса була цілком шляхетною: він хотів перепросити мене, бо розумів, що поборов удвічі слабшого суперника.

— Це мені має бути соромно за те, що я причепився до твоєї сестри, — відповів я. — Я б тоді наговорив бозна-чого, але ти так мене відлупцював, що я не міг говорити.

Томас зніяковіло потупив очі. Я здивовано розглядав цього сором’язливого велетня, який на перервах блукав коридорами, мов та загублена душа. Усі інші діти, включно зі мною, надто боялися його, ніхто не розмовляв з ним, ніхто навіть не наважувався глянути йому у вічі. З опущеною додолу головою, майже тремтячи, він запитав, чи не хочу я бути його другом. Я відповів, що хочу. Він подав руку, й я її потиснув; його потиск був міцний, але я навіть не здригнувся.

Того ж вечора Томас запросив мене до себе на обід і показав свою колекцію дивних приладів, зроблених із металевого брухту.

— Я сам їх виготовив, — гордовито пояснив він.

Я не міг збагнути, ані як вони працюють, ані для чого призначені, але промовчав, та ще й покивав головою, вдаючи захват. Мені здавалося, що цей надто великий і надто самотній хлопець просто виготовив собі олов’яних приятелів, і я був першим, кого він їм відрекомендував. То була його таємниця. Я поділився з ним своєю: розповів про свою маму і про те як за нею скучив. Коли мій голос урвався, Томас мовчки обійняв мене. Нам було по десять років. З того дня Томас Аґілар став моїм найкращим другом — а я його єдиним.

Незважаючи на агресивний вигляд, Томас мав спокійну, добру вдачу. Він трохи затинався, коли розмовляв із людьми, — виняток становили його мама, сестра та я. Він захоплювався незвичайними винаходами та механічними приладами, здійснював «розтини» різноманітних інструментів, починаючи від грамофону й закінчуючи лічильною машиною, щоб дізнатися, як вони працюють. Багато часу Томас проводив на самоті у своїй кімнаті, вигадуючи нові неймовірні пристрої. Він був надзвичайно винахідливий, а ось практичності йому бракувало: його цікавили екстраординарні речі, приміром, синхронізатор світлофора на Ґран-Віа, таємниця ілюмінованого фонтану Монжуйка та годинникові механізми автоматів у парку розваг на Тібідабо[19].

Вечорами Томас працював у конторі свого батька, а по дорозі додому заходив до нашої книгарні. Мій батько завжди виявляв зацікавленість Томасовими винаходами, Дарував йому підручники з механіки та біографії видатних інженерів, як-от Ейфель та Едісон, — їх Томас обожнював. Минали роки, й Томас, полюбивши мого батька, почав міркувати, як створити з частин старого вентилятора автоматичну систему, за допомогою якої можна було б реєструвати та зберігати бібліографічні картки. Він уже понад чотири року працював над цим проектом, але мій батько досі демонстрував віру в цю ідею, оскільки не хотів знеохочувати Томаса.

Знайомлячи Томаса з Ферміном, я непокоївся, як Фермін відреагує на мого друга.

— Ти, певно, приятель Даніеля, винахідник? Дуже приємно познайомитися. Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні Семпере, до ваших послуг...