Розділ «Відповідно до ролі»

Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям... Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.

Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії — надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним — суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:

...Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове — Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак — це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.