Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Поля,

Польді,

Пауліна.

Пауліна — це моє домашнє ім’я. Руслан — мамин чоловік — каже, арабською це означає «Павич».

Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!

Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!

Горе кожному огудникові-наклепникові!

Котрий нагріб собі добра і все порахував.

Він гадає, що відкупиться ним від смерті.

Але ж ні! Буде кинутий він у пекельну піч!

Як розтлумачити тобі, що таке пекельна піч?

Це — вогонь Аллаха розпалений,

який здіймається над серцями.

Воістину, він зімкнеться над ними

на ланцюгах простягнутих.[1]

Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці — ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.

А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».

Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:

— Допоможіть! Швидше! Рятуйте!

А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.