Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Коричневий чоловік на ім’я Паркер. — Капітан м’яко відпустив хлопчикову руку. — Тут він зве себе Паркусом. Тож ти… — він кивнув у напрямку невидимої точки десь за небокраєм.

— Так і є. — відповів Джек.

— І Паркус… Паркер… відрядив тебе поглянути на королеву.

— Він сказав, що хоче, аби я побачив Леді. І що ви можете мене провести до неї.

— Діятимемо швидко, — промовив капітан. — Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повинні втрачати ні хвилини. — З абсолютно військовою точністю він змінив напрям думок. — А зараз слухай мене. Тут безліч байстрюків, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мій син. Ти не виконав моє… маленьке доручення, і я розлютився на тебе. Певен, ніхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зіграємо цю виставу. Принаймні я зможу завести тебе до палацу — але всередині все буде трохи складніше. Як гадаєш, упораєшся? Переконаєш людей, що ти мій син?

— Моя мама — актриса, — сказав Джек, відчуваючи давню гордість за неї.

— Що ж, погляньмо, чого ти навчився, — сказав капітан і здивував Джека, підморгнувши йому. — Спробую не завдавати тобі болю. — Він вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. — Ходімо! — промовив капітан і вийшов з-під парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою.

— Коли я кажу тобі вимити кам’яні плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’яні плити за кухнею, — голосно кричав капітан, не дивлячись на хлопчика. — Зрозумів? Ти робиш свою роботу. А якщо натомість ти її не робиш, тебе каратимуть.

— Але ж я вимив декілька плит, — залементував Джек.

— Я не казав тобі вимити декілька плит! — горлав капітан, тягнучи Джека позад себе.

— Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку…

Солдат підтягнув хлопчика до стіни, і навіть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крізь браму.

— Татку, ні! — завищав Джек. — Ти робиш мені боляче!

— Це ще тільки початок! — гаркнув капітан і потягнув хлопця через двір, який Джек бачив з дороги.

Там капітан волочив малого дерев’яними сходами вгору, до великого палацу.

— Тепер твоя гра має бути ще кращою, — прошепотів чоловік і миттю закрокував довгим коридором, стискаючи Джекову руку достатньо сильно, щоб на ній залишилися синці.

— Обіцяю бути хорошим, — закричав Джек.

Вони пройшли до іншого, вужчого коридору. Всередині палац зовсім не скидався на павільйон — Джек бачив це. Лабіринт переходів і маленьких кімнаток, що пахли димом і жиром.

— Обіцяє він! — проревів капітан.

— Так, обіцяю! Чесно!