Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Тоді дістань Талісман. Я приніс цю штуку із собою, щоб хоч трохи тобі підсобити. — Старий підхопив ковдру, яка, як побачив Джек, була, по-перше, гумовою, а по-друге, насправді не мала з ковдрою нічого спільного.

Джек узяв гумовий згорток з обпаленої руки Спіді.

— Але як я потраплю в готель? — спитав хлопчик. — Я не можу перелізти через паркан і не можу пливти з Річардом на спині.

— Надуй це. — Очі Спіді знову заплющилися.

Джек розгорнув штукенцію: надувний човен, що за формою нагадував безногого коня.

— Упізнаєш її? — спустошений голос Спіді повнився ностальгійним сяйвом. — Ми з тобою недавно її піднімали. Я розповідав тобі про імена.

Джек раптом згадав, як прийшов до Спіді в день, який складася з чорних та білих смужок. Той сидів у круглому павільйоні і лагодив карусельних конячок. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але, певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити. Тепер ця фраза означала дещо глибше. Ще один шматочок світу став для Джека на місце.

— Срібна Леді.

Спіді підморгув йому, і знову в Джека виникло дивне враження, що все в його житті відбулося для того, щоб він опинився саме в цьому місці.

— З твоїм другом все гаразд? — Спіді вимовив це з майже ствердною інтонацією.

— Гадаю, так. — Джек занепокоєно поглянув на Річарда, який перевернувся на бік і ледь дихав, заплющивши очі.

— Коли ти так гадаєш, надуй Срібну Леді. Байдуже як, але ти маєш перенести цього хлопчика із собою. Він — частина цього всього.

Шкіра Спіді, поки вони сиділи на пляжі, стала ще гіршою — набула хворобливого землисто-сірого відтінку. Перш ніж узяти сопло до рота, Джек спитав:

— Я можу зробити щось для тебе, Спіді?

— Авжеж. Зганяй в аптеку Пойнт-Венуті і принеси мені пляшечку мазі Лідії Пінкхем[257]. — Спіді похитав головою. — Ти знаєш, як помогти Спіді Паркеру, хлопче. Дістань Талісман. Це вся допомога, яка потрібна.

Джек дмухнув у сопло.

Через дуже нетривалий проміжок часу Джек устромляв затичку в отвір під хвостом чотирифутового гумового коня з неприродно широкою спиною.

— Не знаю, чи зможу затягнути на цю штуку Річарда, — сказав Джек, не скаржачись, а просто міркуючи вголос.

— Він може виконувати накази, Джеку-Мандрівнику. Сядь позад нього і підтримуй. Це все, що треба.

Насправді Річард сховався під захист скель і дихав рівно, спокійно, з роззявленим ротом, зосередивши свою увагу. Джек не знав, спить його друг чи ні.