Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ні десятки, ні двадцятки, ні сотні, — так само тихо відповів Рудольф. Тепер він дивився на хлопчика із сумом, який налякав Джека. Цей погляд так само чітко, як усе інше — може, навіть більше — пояснював Джеку, в яку жахливу пастку потрапили вони з Вовком. — Так, раніше я це робив. Іноді за п’ять баксів. Іноді, віриш ти мені чи ні, задарма. Я зробив би це задарма для Ферда Дженклова. Він був гарною дитиною. Ці уйобки… — Рудольф звів почервонілий від води і миючого порошку кулак і потряс ним у напрямку вкритої зеленою плиткою стіни. Помітив, що Мортон, спійманий на гарячому дрочун, дивиться на нього, і похмуро зиркнув у відповідь. Мортон швидко зник.

— Тоді чому ні? — у відчаї запитав Джек.

— Я їх боюся, друзяко, — відповів Рудольф.

— Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…

— Сінґер! — Рудольф зневажливо махнув рукою. — Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.

— Ґарднера?

— Він диявол із пекла, — сказав Рудольф. Повагався і додав: — Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.

Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.

— Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?

Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.

— Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, — промовив Рудольф. — Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі[194] не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.

Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.

— Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, — сказав Кейсі — Можеш постраждати.

Ворвік ощирився.

— Ага. А тепер хутко нагору. Вантажівки скоро поїдуть.

О четвертій ранку його знову розбудили і відвели до кабінету Сонячного Ґарднера.

Ґарднер підвів погляд від Біблії і наче здивувався, побачивши його.

— Готовий сповідатися, Джеку Паркере?

— Мені немає…

Знову спалахнув вогник. Полум’я танцювало за дюйм від його носа.