Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Хіба я не казав, що це час для маленького перепочинку? — запитав Спіді, нахиляючись, аби відсунути нещільно припасовану дощечку.

Джек знову побачив двох непримітних чоловіків, що намагалися запхати його матір у машину. Над автомобілем нависало розлоге дерево, крислаті гілки якого торкалися даху.

З розщелини між дошками Спіді обережно дістав пінтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рідина в пляшці — чорна.

— Це допоможе тобі, синку. Трішки ковтнеш — і напій відправить тебе в нові місця, допоможе виконати завдання, про яке я тобі говорив.

— Я не можу лишитися, Спіді, — раптом випалив Джек у відчайдушній спробі якнайшвидше повернутися до «Альгамбри».

Старий явно здивувався, а тоді заховав пляшечку назад під вільну дошку. Але Джек скочив і промовив:

— Я хвилююся.

— За маму?

Джек кивнув, задкуючи до відчинених дверей.

— Тоді краще заспокойся і переконайся, що з нею все гаразд. Ти можеш повернутися сюди, коли забажаєш, Джеку-Мандрівнику.

— Гаразд, — відповів хлопчик і на мить завагався, перш ніж вибігти надвір: — Гадаю… Гадаю, я пам’ятаю, коли ми зустрічалися раніше.

— О, ні-ні, то мені в мізках усе переплуталося, — відказав Спіді, хитаючи головою і розмахуючи руками вперед-назад. — Ти мав рацію. До минулого тижня ми з тобою ніколи не бачилися. Повертайся до мами та заспокойся.

Джек вискочив за двері й побіг крізь прозоре сонячне світло до широкої арки, що вела на вулицю. Над нею на тлі неба бовваніли літери «ТІВСОВИД ЯІДАКРА»: назва парку, що читалася з обох боків, і вночі підсвічувалася кольоровими лампами. Курява здіймалася під його черевиками. Джек напружив м’язи, примушуючи їх рухатися інтенсивніше та швидше, тому коли він вибігав через арку, йому здавалося, ніби летить.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий. Джек повільно йшов по Родео-Драйв червневого пообіддя. Чи липневого?.. То була посушлива пора, але ще ніхто не переймався пожежами чагарників на пагорбах. Нині він навіть пригадати не міг, куди йшов тоді. До друга додому? Та прогулянка достоту не була з розряду потрібних. Це було тоді, коли він щойно навчився не думати про батька кожної вільної хвилини — після того як Філіп Сойєр загинув через нещасний випадок на полюванні, його тінь і скорбота багато місяців ходили за малим назирці і охоплювали Джека, коли найменше чекав на них.

Джеку було тільки сім років, проте він уже розумів, що в нього вкрали частину дитинства: шестирічний він видавався самому собі неймовірно наївним і безтурботним — і все-таки він навчився довіряти маминій силі. Здавалося, що люте, неокреслене зло більше не чатувало на них у темних кутках, шафах із прочиненими дверцятами, порожніх кімнатах і на затінених вулицях.

Події того марнотного літнього пообіддя тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року знищили усталений спокій. Після них Джек приблизно півроку ще спав з увімкненим світлом, бо нічні жахіття вривалися в його сон.

Машина рухалась вулицею лише за кілька будинків від помешкання Сойєрів — триповерхової споруди в колоніальному стилі. То була зелена машина — і це все, що Джек знав про неї, крім того, це був не «мерседес»: «мерседеси» — єдині автомобілі, які хлопчик упізнавав одразу. Чоловік за кермом опустив скло й посміхнувся Джекові. Спершу хлопчик подумав, що знає цього чоловіка — він, певно, був знайомий Філа Сойєра і хотів просто привітатися з його сином. Той намір якимось чином відбивався в посмішці чоловіка — легкій, природній, знайомій. Інший чоловік нахилився вперед на пасажирському сидінні та уважно поглянув на Джека крізь круглі й чорні окуляри сліпого. Другий чоловік був убраний в білісінько-білий костюм. Водій ще мить усміхався до нього щирою приязною посмішкою. А потім запитав:

— Синку, ти не знаєш, як проїхати до готелю «Беверлі-Гіллз»? — Зрештою виявилося, що він чужинець.

І Джек відчув незначне й дивне розчарування. Джек показав на вулицю прямо. Готель розташовувався саме там, настільки близько, що батько міг ходити туди на ранкові зустрічі на літній терасі.

— Прямо? — запитав водій, усе ще посміхаючись.