Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Це також була фотографія; і також здавалося, що вона хоче, аби до неї доторкнулися — так, ніби вона була тривимірною. Широка трав’яниста рівнина — настільки зелена, що від яскравості аж боліли очі — простягалася до низького й пологого гірського хребта. Над рівниною й горами височіло глибоке, прозоре небо. Джек майже відчував свіжий аромат цього краєвиду. Він знав це місце. Хоч ніколи направду там і не був, але знав. Це була одна з місцин Дивовиддя.

— Притягує погляд, правда? — запитав Спіді, й Джек пригадав, де перебуває.

Євразійка, повернувшись до камери спиною, випнула сідницю у формі серденька й посміхнулася йому через плече. «Так», — подумав Джек.

— Справді лепське місце, — вів далі Спіді. — Це хвото я причепив сам. А дівчата зустріли мене, коли я сюди переїхав. Мені не стало духу познімати їх зі стіни. Вони ніби нагадують мені про ті часи, коли я мандрував шляхами.

Джек вражено глянув на Спіді, і старий підморгнув йому.

— Ти знаєш це місце, Спіді? — запитав Джек. — Тобто чи знаєш ти, де воно?

— Може, так, а може, й ні. Може, то Африка — десь у Кенії. А може, лише мої спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрівнику. Вибери зручне крісло.

Джек повернув стілець так, щоби бачити фотографію з Дивовиддя.

— Це Африка?

— Може, і щось поближче. Певно, туди можна дістатися — дістатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю місцевість.

Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та відчув, як тремтіння перемістилося у живіт. Він не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, і все ж таки запитально дивився на Спіді, який умостився на шкільний стілець:

— Це місце не в Африці, так?

— Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.

Джек знову поглянув на фотографію — довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.

«Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія… поділимося там з потрібними хлопцями сучасною зброєю…» — Дядько Морґан вибудовує плани. А батько відповідає та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у їхні справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справді в боргу…»

— Території, — мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.

— Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ — м’який. Ось яке те місце, синку.

— Ти бував там, Спіді? — запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.

Та Спіді лише заплутав його — і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.

За мить Спіді відповів: