Розділ «Філософські повісті»

– Винагороди, – сказав той, – ось мої документи. – Він розіклав перед ним усі свої свідоцтва.

Урядовець прочитав їх і сказав, що, мабуть, йому дозволять купити собі чин лейтенанта.[383]

– Щоб я дав гроші за те, що одбив англійців? Щоб я платив за право вбити мене для вас, поки ви спокійно даєте отут свої аудієнції? Я гадаю, що ви хочете посміятися з мене. Я хочу щонайменше кавалерійський загін; я хочу, щоб король зробив так, щоб м-ль де Сент-Ів вийшла з монастиря і щоб він віддав її за мене заміж; я хочу говорити з королем про ласку до п'ятдесятьох тисяч родин, які сподіваюся йому повернути. Одне слово, я хочу бути корисним. Хай мене використовують для чогось важливого і дадуть чин.

– Хто ви такий, пане, що насмілилися говорити так голосно?

– Ах так! – обізвався Простак. – То ви не прочитали моїх посвідчень! То такий з них отут зиск! Мене звуть Геркулес де Каркабон, мене охрещено, я живу в готелі «Блакитний годинник», і я скаржитимуся на вас королеві.

Урядовець зважив, як і люди з Сомюра, що він не зовсім здоровий на голову, і не звернув на нього великої уваги.

Того самого дня превелебний отець де Ла ІПез, сповідальник Людовіка XIV, одержав листа від свого шпигуна, що обвинувачував бретонця Керкабона в тому, що він прихильний у серці своєму до гугенотів і засуджує поведінку єзуїтів. Пан де Лувуа теж одержав листа від судді-розпитувача, що змалював Простака як шалапута, що хоче палити монастирі й викрадати дівчат.

Прогулявшись у версальських садах, де аж занудьгував, Простак, повечерявши по-гуронському і по-бретонському, ліг спати, в солодкій надії побачити другого дня короля й дістати за дружину м-ль де Сент-Ів, мати принаймні кавалерійський загін і припинити переслідування проти гугеногів.

Він заколисував себе цими принадними думками, коли до його світлиці вдерся вартовий роз'їзд. Насамперед вони схопили його рушницю-дубельтівку й великий палаш.

Перелічивши, скільки в Простака грошей готівкою, його забрали до замку, що його король Карл V, син Жана II, загадав збудувати біля Сент-Антуанської вулиці й Турнельської брами.[384]

Уявіть собі, який здивований був дорогою Простак. Спочатку він гадав, що це ввижається йому вві сні: він сидів у якомусь заціпенінні; потім, охоплений раптом люттю, що подвоїла його сили, він ухопив за горло двох своїх проводирів, що були з ним у кареті, викинув із-за занавіски, сам кинувся за ними, тягнучи третього, що хотів його затримати. Знесилений, він упав. Його зв'язали й поклали знову в карету.

– Так от вона, нагорода, – казав він, – тому, хто вигнав англійців з Нижньої Бретані! Що сказала б ти, прекрасна Сент-Ів, коли б побачила мене в такому становищі!

Приїхали нарешті до місця, що мало бути йому за оселю, мовчки, як мертвого вносять до гробовища, внесли його до кімнати, де й мали замкнути. Ту кімнату вже займав один старий відлюдник з Пор-Роялю[385] на ім'я Ґордон, що животів там уже два роки.

– Маєте, – сказав йому начальник сторожі, – ось я привіз вам товариша.

І відразу ж замкнулися величезні засуви на масивних дверях, оббитих залізом. Двоє в'язнів лишилися відокремлені від цілого світу.

Розділ десятий

Простака замкнено в Бастилії з янсеністом

Пан Ґордон був бадьорий і спокійний старий, що визначався двома неабиякими прикметами: умів терпіти злигодні й потішати знедолених. Щиро та спічутливо підійшов він до свого товариша й сказав, обіймаючи його:

– Хоч би хто ви були, що маєте жити зі мною вкупі в оцій домовині, будьте певні, я завжди забуду за самого себе, аби тільки полегшити ваші муки в пекельній безодні, куди нас кинено. Любімо провидіння, що привело нас сюди, терпімо й сподіваймося.

Ці слова вплинули на душу Простака, неначе англійські краплі,[386] що повертають до життя вмираючого, і він широко розплющив здивовані очі.