Розділ «Філософські повісті»

– Я добре бачу, що з вас ніколи не буде ні дяка, ні пріора, – сказав йому дядько, – з вас буде ще відважніший офіцер, ніж був мій брат капітан, і, мабуть, такий самий жебрак.

А м-ль де Керкабон усе плакала, обіймаючи його й приказуючи:

– Його вб'ють, як і мого брата, куди краще було б йому стати за дяка!

У бою Простак підняв тугенького гаманця, повного гіней, що його, мабуть, упустив адмірал; він був певен, що за цей гаманець може купити всю Нижню Бретань і, головне, зробити з м-ль де Сент-Ів велику пані. Кожен переконував його поїхати до Версаля, щоб там здобути винагороду за свої послуги. Начальник гарнізону, старші офіцери видали йому посвідчення про його поведінку. Дядько й тітка погодилися на небожеву подорож; без жодних перешкод повинен він з'явитися перед королем, і саме це дало б йому чудесну славу в окрузі. Ці добрі люди додали до англійського гаманця чималий подарунок зі своїх заощаджень.

Простак казав сам собі: «Коли я побачу короля, попрошу в нього м-ль де Сент-Ів за дружину, і він напевне не відмовить мені!» І от він виїхав під привітні вигуки всього кантону, напівзадушений обіймами, зрошений тітчиними сльозами, із благословенням від дядька, доручаючи себе молитвам прекрасної Сент-Ів.

Розділ восьмий

Простак їде до короля. Дорогою він вечеряє з гугенотами

Простак поїхав Сомюрським шляхом у поштовій колясі, бо тоді не було іншого сполучення. Приїхавши до Сомюра, він здивувався, заставши місто майже порожнім і побачивши, що багато родин вибираються звідти. Йому сказали, що шість років перед тим у Сомюрі[369] було понад п'ятнадцять тисяч душ, а тепер там не більше як шість. Він не проминув поговорити про це з корчмарем. За столом було багато протестантів, одні з них гірко скаржилися, другі тремтіли від гніву, інші казали плачучи: «Nos dulcia linquimus arva, nos patriam fugimus».[370] Не знаючи латини, Простак попросив перекласти йому ці слова, що означали: «Ми покидаємо наші милі села, ми тікаємо з нашої батьківщини».

– А чому тікаєте ви з вашої батьківщини, панове?

– Тому, що хочуть, щоб ми визнали папу.

– А чому не визнаєте ви його? Бо у вас нема хрещеної матері, з якою ви хотіли б одружитися? Мені казали, що це він дає на те дозвіл.

– Ах, пане, цей Папа каже, що він господар усіх королівств.

– Але, панове, яка ваша професія?

– Більшість із нас, пане, сукнарі й фабриканти.

– Коли б Папа, – сказав Простак, – говорив, що він є господар ваших сукон і ваших фабрик, ви добре зробили б, не визнаючи його, а щодо королів, то це їхня справа; чого у це втручаєтеся ви?[371]

Тоді взяв слово один невеличкий чорний чоловічок[372]і дуже розсудливо виклав скарги всього товариства. Він так енергійно казав про скасування Нантського едикту, він так патетично оплакував долю п'ятдесятьох тисяч родин, що втекли, і п'ятдесятьох тисяч інших, яких навернули до віри драгуни,[373] що Простак і собі облився сльозами…

– Чому, – сказав він, – такий великий король, що слава його доходить аж до гуронців, відмовляється від стількох сердець, що любили б його, й від стількох рук, що служили б йому?

– Це тому, що його ошукали, як і інших великих королів, – відповів чорнявий чоловік, – його запевняли, що тільки скаже він одне слово, усі люди думатимуть як він, і що ми перемінимо релігію так само, як його музикант Люллі[374] за одну хвилину міняє декорації в своїх операх. Він не тільки втратив уже п'ять чи шість тисяч дуже корисних людей, а ще й зробив з них ворогів, і король Вільгельм,[375] що королює тепер в Англії, склав багато полків із цих самих французів, що битимуться проти свого монарха.

– Таке нещастя тим дивовижніше, що теперішній Папа,[376] якому Людовік XIV жертвує частину свого народу, – його відвертий ворог. Протягом дев'ятьох років між ними була люта суперечка;[377] вона зайшла так далеко, що Франція вже сподівалася побачити, як скинуть ярмо, що стільки років давало ù на поталу цьому чужинцеві, і, передовсім, що йому не віддаватимуть грошей, які є головною рушійною силою у справах цього світу. Та незабаром стало очевидно, що цього великого короля обдурили в його інтересах, як і в могутності його, і що вчинили замах на великодушність його серця.

Простак, дедалі більше зворушуючись, спитав, хто ті французи, що отак обдурили любого гуронцям монарха.