Розділ «Філософські повісті»

Жінка в нього була молода й вродлива. У неї була жива й чутлива душа, тоді як у її чоловіка була душа, байдужа до всього. Того дня до неї на обід було запрошено чимало вельмож Альбіону. Тут були люди найрізноманітніші, бо країною мало не завжди правили тільки чужинці, і родини тих, хто приїздив з цими володарями, приносили й свої звичаї. Серед присутніх були й люди дуже ґречні, і люди високого розуму, і люди вчені.

Господиня дому не мала зовсім того соромливого й суворого вигляду, тієї вимушеності й манірності, які закидали тоді жінкам Альбіону. Не маючи чого сказати, вона не приховувала цього зневажливим виглядом чи підкресленим мовчанням. Не було привабливішої за неї жінки. Вона зустріла Амазана з властивою їй чемністю й грацією. Її одразу дуже вразили надзвичайна краса цього молодого чужинця й контраст між ним та чоловіком.

Подали обід. Вона посадовила Амазана поруч із собою і, дізнавшися, що ґанґариди не їдять нічого, що дістало від богів священний дар життя, частувала його різними пудингами. Краса Амазана, його сила, звичаї ґанґаридів, розквіт мистецтва, релігія і урядування – ось що становило об'єкт розмови, однаково приємної й повчальної, протягом обіду, що тягся до ночі. Мілорд «Ну так що ж» пив багато, а не промовив і слова.

По обіді, поки міледі наливала чай і пожирала очима молодика, він розмовляв з членом парламенту, бо кожен знає, що ще тоді там був парламент, який звався Witten-agemot, що означає «Збори мудреців». Амазан розпитував про конституцію, закони, армію, звичаї, мистецтво, про все, що так уславило цю країну. І пан сказав йому таке:

– Ми довго ходили голі, хоч підсоння в нас не тепле. З нами довго поводилися, як з рабами, різні люди, що приходили із старої землі Сатурна,[497] яку зрошують води Тібру. Але ми самі зробили собі більше лиха, ніж зазнали його від перших своїх переможців. Один із наших королів[498] дійшов до того, що оголосив себе підданцем одного жерця, що живе на березі Тібру, і його називають «Старцем із семи горбів».[499] Цим семи горбам довгий час довелося панувати над великою частиною Європи, де жили тоді варвари.

Після часів занепаду прийшли століття здичавіння й анархії. Земля наша, бурхливіша за моря, що її оточують, руйнувалася й заливалася кров'ю від наших суперечок. Кілька коронованих голів загинули від кари на смерть. Понад сто владарів королівської крові страчено на ешафоті. Всім їхнім спільникам видирали серця й били ними по щоках. Писати історію нашого острова більше личило б катові, бо саме він кінчав усі великі справи.

Щоб довершити цей жах, ще недавно кілька чоловік, що носили чорні плащі,[500] й інші, що носили поверх камзолів білі сорочки,[501] немов покусані собаками, заразили божевіллям цілу націю; усі громадяни стали або вбивцями, або жертвами, або катами, або скараними на смерть, або грабіжниками, або рабами, – і все це в ім'я неба й Господа.[502]

Хто повірив би, що з цієї жахливої прірви, з цього хаосу усобиць, жорстокості, неуцтва й фанатизму виникне чи не найдосконаліша форма правління. Шановний і багатий король, що має повну владу робити добро й не має права робити лихо, стоїть на чолі вільного, войовничого, торгового й освіченого народу. Знатні люди, з одного боку, і міські представники, з другого, поділяють з монархом законодавчу владу.

Ми бачили, як з дивною фатальністю громадянська війна, анархія й злидні руйнували країну, коли королі мали повну владу. Спокій, багатство, громадський добробут запанували в нас тільки тоді, як володарі відмовились від необмеженої влади. Все руйнувалося, коли сперечалися про незрозумілі речі, і все йшло на добре, відколи на них перестали звертати увагу. Наш переможний флот розносить славу по всіх морях, а закони оберігають наші статки. Жоден суддя не має права самовільно тлумачити закони, ніколи не може трапитися невмотивованого арешту. Ми покарали б, як убивць, тих суддів, що наважилися б засудити на смерть громадянина, не маючи доказів, що стверджують, і закону, що засуджує його.

Правда, у нас увесь час існують дві партії,[503] вони воюють перами та інтригами, але завжди об'єднуються, коли треба братись до зброї, щоб захищати батьківщину й свободу. Ці дві партії пильнують одна одної, одна одній не дозволяють порушувати священні основи законів. Вони ненавидять одна одну, але вони люблять вітчизну. Це двоє ревних коханців, що служать єдиній володарці.

З глибини того самого розуму, який змусив нас зрозуміти й підтримати права людської природи, ми піднесли й знання до найвищої міри, якої можуть вони досягти між людьми. Ваші єгиптяни, що їх мають за найбільших механіків, ваші індуси, яких уважають за великих філософів, ваші вавилоняни, які вихваляються тим, що спостерігають зорі протягом чотирьохсот тридцяти тисяч років, греки, що написали так багато слів і так мало думок вклали в них, – безперечно, не знають нічого в порівнянні з нашими школярами, що вивчають відкриття наших великих учених. Протягом одного століття ми вирвали в природи більше таємниць, ніж увесь рід людський протягом безлічі століть.

От справжнє наше становище. Я не утаїв од вас ні доброго, ні лихого, ні нашої ганьби, ні слави, і я нічого не перебільшив.

Під час цієї розмови Амазан відчув, що його охоплює бажання пізнати ті високи науки, про які йому говорили, і коли б у його розбитому серці не так голосно промовляло пристрасне кохання до вавилонської царівни, синівська пошана до покинутої матері та любов до батьківщини, він волів би все своє життя прожити на острові Альбіоні. Та нещасливий поцілунок, який дала царівна єгипетському фараонові, так затьмарив його розум, що йому важко було приступити до вивчення високих наук.

– Признаюся вам, – сказав він, – що, поклавши сам собі за мету їздити по світах, щоб утекти від самого себе, я хотів би побачити старовинну землю Сатурна і той народ, що живе на берегах Тібру і на семи горбах, якому ви колись корилися. Це, безперечно, найкращий на землі народ.

– Раджу вам зробити таку подорож, – відповів йому альбіонець, – особливо коли ви кохаєтеся в музиці й малярстві. Ми самі інколи їздимо до семи горбів розвіяти трохи нудьгу. Але ви будете дуже вражені, побачивши нащадків наших завойовників.

Розмова ця була довга. Хоч розум прекрасного Амазана був трохи порушений, проте він розмовляв так приємно, голос його був такий зворушливий, поводився він так гарно й благородно, що господиня дому не могла втриматися й не порозмовляти наодинці. Розмовляючи, вона ніжно стискала йому руку й дивилася на нього вогкими й блискучими очима, щоб викликати в ньому бажання. Вона затримала його на вечерю й ночівлю. Кожне слово, кожна хвилина, кожен погляд запалювали її пристрасть. Щойно всі розійшлися, вона написала йому записку, не маючи й сумніву, що він прийде до неї в ліжко на ніч, тимчасом як мілорд «Ну так що ж» спатиме на своєму. Та Амазан і на цей раз мав мужність опиратися. Такі дивні наслідки викликає зернятко божевілля в гідній і глибоко враженій душі!

Своїм звичаєм, Амазан послав дамі шанобливу відповідь, якою доводив їй святість своєї присяги й суворий обов'язок навчити царівну вавилонську стримувати свої пристрасті. Після того звелів запрягти однорогів і виїхав у Батавію, лишивши все товариство в захопленні від нього, а господиню в розпачі. З надмірної туги вона забула сховати лист Амазана. Другого дня ранком мілорд «Ну так що ж» прочитав його.

– Ну й дурниці! – сказав він, знизавши плечима, і поїхав полювати на лисиць з кількома сусідніми п'яницями.

Тим часом Амазан плив уже морем, діставши географічну карту, яку подарував йому вчений альбіонець, з котрим він розмовляв у мілорда. Він був вражений, побачивши на клаптикові паперу велику частину землі.

Очі й уява його блукали по цьому шматочкові паперу. Він бачив Рейн, Дунай, Тірольські Альпи, які тоді звалися іншими іменами, і всі країни, якими мусив він переїхати, щоб дістатися до міста на семи горбах. Але найуважніше спинявся він поглядом на країні ґанґаридів, на Вавилоні, де він побачив любу царівну, і на фатальній Бассорській країні, де вона поцілувала єгипетського фараона. Він зітхав, лив сльози, але визнавав, що альбіонець, який подарував йому цю зменшену земну кулю, не помилявся, коли говорив, що на берегах Темзи люди в тисячу разів освіченіші, ніж на берегах Нілу, Євфрату й Ґанґу. Коли він повертався до Батавії, Формозанта летіла до Альбіону двома кораблями, на яких розвівалися всі вітрила. Корабель царівни і корабель Амазана зустрілися, мало не черкнулись, двоє закоханих були одне біля одного, хоч про те й не догадувались. Ах, коли б вони знали! Але всевладна доля не дозволила цього.